Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.

На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих – завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.

Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.

Якось француженка спитала поета:

– Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?

– Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, –

відповів той.

Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з

зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І пішла, притискаючи троянду до грудей. Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці – мовчазна, нерухома, як і раніше.

– Чим вона жила всі ці дні? – спитала молода француженка.

– Трояндою, – відповів поет.

“На світі є тільки одна єдина проблема – як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди.

Так неможливо йти далі”, – писав Антуан де Сент-Екзюпері.

“Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого”. (Мт. 13, 34)

Бруно Ферреро