Служили в полку два солдати, односельці й однолітки, а по серцю — зовсім різні люди: у одного серце — ніби віск, м’яке, а в другого — тверде, як камінь. Обидва звалися Іванами; а товариші прозвали їх так: одного Тихим Іваном, а другого — Гордим Іваном. Після війни обидва Івани вийшли у відставку і повернулись у рідне село.

Вибрали наші молодці собі наречених. Тихому Іванові сподобалася бідної вдови дочка — дівчина лагідна, добра. Гордому Іванові до вподоби прийшлася шинкарева дочка — дівчина вередлива, перебірлива, але з великим приданим.

Приходить Гордий Іван до своєї багатої нареченої й каже їй:

— Беру тебе із сім’ї багатої, але я й сам чоловік не бідний: ось тобі перстеньок-обручка з червоного литого золота з камінням самоцвітним, дорогим.

Прийняла наречена подарунок і промовила з усмішкою:

— У скринях у мене багато всякого дорогого вбрання, але твій подарунок мені до серця.

Одягнула вона обручку на середній палець і дивиться на неї, милується. А перстень золотий так і сяє; самоцвітний камінчик горить, як свіжа кровинка; а навколо нього світяться діаманти, ніби гарячі сльози…

Приходить Тихий Іван до своєї нареченої й каже їй:

— Люблю тебе більше всього на світі; осипав би тебе і золотом і перлами, але немає в мене нічого, крім гарячого серця. Прийми від мене недорогий подарунок — срібну обручку, просту каблучку. Полита вона гіркими сльозами, дана мені з благословенням. Носи його, не знімаючи, і будь щаслива, як і я був і і нею щасливий.

Зашарілася наречена, прийняла від Івана подарунок заповітний і промовила:

— Не подарунок, а любов твоя дорога мені.

Дивиться наречена на перстень, а він біліє на пальці, наче чиста сніжинка, і виблискує, мовби слізка по ньому прокотилася.

І ось настав день вінчання. Назбиралося людей повнісінька церква. Попереду стоять обидва наречених і обидві наречені. І на одній нареченій дороге вбрання, прикраси, у вухах важкі сережки з перлами. А золотий перстень на руці виблискує коштовним камінням. На другій нареченій — ні вбрання розкішного, ні прикрас коштовних, лиш перстень на руці біліє, як чиста сніжинка

Вийшов з олтаря священик старенький. Поклали женихи па тарілку свої обручки, а наречені — подаровані персні. Подивився священик на персні, здивувався, але нічого не сказав нареченим.

Повінчав священик молодят, благословив. А потім пошепки сказав солдатам, щоб зайшли до нього ввечері й принесли із собою персні.

Увечері приходять до священика обидва Івани. Старець прийняв їх з пошаною, посадив у світлиці на почесне місце і просить їх зізнатися чесно, де дістали вони такі персні.

— Я не розповів би людям, як дістав цю каблучку, — сказав Іван Гордий, — але вам, батюшко, як перед Богом, відкрию всю правду.

Приступом брали ми одне містечко. Ударили в барабани і кинулись ми у бій. Дивимося — стріляють з вікон одного багатого будинку. Вибили ми ворога звідти, і я, проходячи багаті покої, бачу: жінка лежить на підлозі в крові й стогне, а на правій руці в неї перстень самоцвітами виблискує — ось цей самий. «Не я, то хтось інший зніме», — подумав та й зірвав колечко з пальця.

Тяжко зізнаватися, а правду сказати треба: як ножем по серці різнула жінка своїм гострим поглядом і сказала мені вслід своєю мовою одне слово, — а яке, я того не знаю, але, певно, не дуже приємне. Ось і все тут сповна, як перед Богом.

І сказав на це священик Іванові Гордому:

— Недобре діло ти зробив. Перстень цей коштовний: червоний камінь в ньому — рубін, а світлі камені — діаманти: але й цілі гори дорогоцінних каменів не варті однієї сльози, одного зітхання ображеної людини. Кайся Богу, сину мій, у своєму гріху.

— А ти, молодче, звідки дістав свою обручку? — запитав священик Тихого Івана.

— Хвалитися перед людьми недобре, — каже Іван Тихий, — але від вас, отче, не приховаю, як дістав я цю обручку.

Разом з товаришем були ми у цьому самому бою. Кинувся і я вперед разом з усіма. Раптом бачу — біжить мені назустріч маленький хлопчик, плаче, кричить: «Маман, маман!» Зрозумів я, що маму він загубив. Жаль мене взяв. Підбіг я до нього, по голівці погладив, і кажу: «Не відставай від мене, хлопче! Поїдуть гармати, кіннота промчить — розтопчуть тебе, як комашку. Тримайся за мене міцніше. Дасть Бог, виведу тебе цілим І неушкодженим».

І зрозумів мене хлопчик, вчепився маленькою ручкою; я наступаю, а він ні на крок від мене — і не плаче. Раптом бачу, жінка вулицею бігає, голосить, а мій кучерявий хлопчина руки в її бік протягає і кричить до неї.

Почула жінка рідний голосок — як пташка кинулася до мене, за рушницю схопилася. «Бог з тобою, жінко! — кажу їй. — Візьми свою дитину, та йди правіше, а то вас розтопчуть».

Схопила вона сина і — бух мені в ноги, ридає… А мені незручно стояти з нею, та й ніколи — товариші далі наступають. «Пусти, — кажу, — мені треба йти вперед». Стоїть вона на колінах, швидко знімає зі своєї руки перстень і мені на палець одягає. Перехрестила по-своєму і сказала щось. Що саме — не знаю, а тільки, напевно, привітне слово. І бігти мені треба було і слухати хотілося…

Так перстень у мене і залишився.

Сказав на це священик Тихому Іванові:

— Християнську справу ти зробив. Перстень цей малоцінний, але викарбуване на ньому чужою мовою велике в усіх народів слово: «Хай береже тебе Бог». І збереже тебе Бог всюди так, як зберіг ти невинну душу маляти.

Попрощалися Івани, йдуть додому, одне й те ж думаючи: «Кожен на моєму місці зробив би так само».

І почали жити сім’ями обидва Івани.

Тихий Іван став землю обробляти, а Гордий Іван торгівлею зайнявся.

Засіє Тихий Іван свою ниву — і, як оксамит, зеленіють на ній прорості, і кожний ранок вкриє їх, як сріблом, роса.

Накупує Гордий Іван різного товару: кіс, ножів, цвяхів; не встигне привезти у свій магазин — як кров’ю, вкриє іржа все залізо, хоч викинь увесь товар.

Але живуть обидва Івани рівно. Тихий не багатіє, тому що сім’я бідна. Гордий не бідніє, тому що сім’я багата.

Тільки радості в них у житті нерівні:

У Гордого Івана що не день — усе докір і чвари.

А в Тихого Івана кожен день в радість. У всьому — любов і злагода.

І коли прийшла до нього старість, було вже в нього семеро дітей. Щоправда, жили вони не багато, але великої нужди не знали: Бог дає дітей, дає і на дітей. Подивиться Тихий Іван на свою стареньку дружину, на дітей слухняних, і промовить:

— Безмірна милість Божа до нас, грішних.