— Христос Воскрес!.. Христос Воскрес!.. Христос Воскрес!.. — тричі промовив священик сільської церкви, осіняючи хрестом усіх селян, які прийшли на великодню Літургію.

— Воістину Воскрес! — почулася дружна й радісна відповідь парафіян.

Вони водночас попрямували до хреста і по дорозі христосувалися між собою.

Лише мірошник із Зарічного млина, Григорій Іванович Лісовий, усе ще стояв біля свічної скрині, стискаючи мішечок із паскою та писанками. Ні, він не чекав, доки трохи розійдуться люди, він боявся, що зустрінеться з Мироном Степановичем, колишнім своїм боржником, який перед Пасхою розрахувався з ним. А розрахувався він лише тому, що Григорій Іванович забрав у нього з двору останню корову і відібрав насіння гречки та вівса, які Мирон Степанович зберігав для весняного посіву й сам зі своєю сім’єю часто через це недоїдав.

Розумів у душі мірошник, що недобре, а головне — не по-Божому вчинив він, розоривши односельця, і незручно йому було зустрітися з ним у цей святковий день. За християнським звичаєм треба христосуватися, а як він піде до Мирона з пасхальним привітом, коли тиждень тому став його заклятим ворогом?

— Нехай і буду я Іудою, — сказав йому Григорій Іванович і подражнив: — а все-таки корова твоя з вівсом та гречкою тепер мої. Не грабую ж я, своє беру…

— Своє? — дорікнув йому Мирон, і дорікнув справедливо.

— Своє ти давно отримав від мене. Я ж, як ми колись домовилися, борг тобі на полі відробляв. Тільки одне зробив недобре — на совість твою поклав надію і розписки про борг назад не забрав, а ти хочеш нажитися. Бери, не піде моє добро тобі на користь, ще згадаєш ти наші сльози.

З того часу почав Григорій боятися Мирона, усе думав, що хоче він йому помститися й заподіяти зло. Завів у дворі собак, купив у місті револьвер і куди б не ходив — усе брав його із собою. Лише сьогодні не взяв його до храму — якось не випадало, але тепер про це шкодував: він побачив серед парафіян Мирона, а думав, що той не матиме що одягнути, — так обчистив він його.

Тим часом Мирон Степанович стояв навпроти Царських врат і молився. Григорію Івановичу здавалося, що той не хоче його пустити до хреста. «Ти дивись!.. Ніби він і перед Богом попереду мене стоїть!» — подумав у душі Григорій. Він ще далі відійшов назад — намагався, щоб Мирон не побачив його. А Мирон дійсно не бачив, він продовжував молитися й тихенько співав завчені з дитинства наспіви. Проте Лісовому видавалося, що той таємно слідкує за ним.

Пасхальна Літургія закінчилася рано — далеко до світанку, та й місяць цієї ночі не світив. Не з руки це було Григорію — іти п’ять верст лісом однією дорогою з Мироном було йому страшно. «Безумовно, тільки цієї ночі чекав Мирон, тому й до храму прийшов сьогодні, щоб дорогою додому мені зло вчинити», — думав він. Руки Григорія тремтіли, по тілу неначе бігали мурахи, чоло вкрилося холодним потом. Він перевів свій погляд на ікони, молився, щоб Бог врятував його від смерті.

Останнім підійшов Григорій Іванович до хреста, тричі похристосувався зі священиком і пішов вітатися з людьми. Його рука виймала крашені яйця і роздавала їх, його вітали зі святом, проте він не чув цих вітань. «Може, оце останній раз святкую Пасху, прощаюся з людьми… А з дружиною, дітьми так і не попрощаюся. І паска моя до них не потрапить… Може завтра принесуть мене сюди мертвого… О Господи!.. Страшний Суд Твій і великий мій гріх!..»

І вперше за все своє життя гаряче і щиро розкаявся Григорій Іванович за всі свої гріхи та пошкодував про те, що нечесно вчинив з Мироном. «Якби цього не було, то не боявся б я свою односельця, а тепер… Якби ж свого добра було мало… І на що ж я оце спокусився?.. Ось дійду до лісу, а там…»

Перед тим як вступити в ліс, він знайшов розміром із долоню камінь і поклав його до своєї вже спорожнілої торбинки «Тепер хоч є чим боронитися», — подумав він.

Усю дорогу лісом ішов Григорій Іванович, тремтячи під страху і хвилювання. «Слава Богу! Ліс закінчується. Ще трохи — і я вже на полі, а там до рідного села рукою подати».

Але що це? Щойно вийшов він з лісу, як мало не стикнувся з Мироном, який перевзувався. «Ось і все…» — промайнуло у нього в голові, й він вкрився холодним потом.

Тим часом Мирон Степанович закінчив, озирнувся, впізнав

Григорія Івановича й пішов йому назустріч. Лице радісне, очі сяють.

— Це ви, Григорію Івановичу? — запитав він і, коли переконався, сказав: — Христос Воскрес!

Мирон Степанович поцілував мірошника й простягнув йому крашене яйце.

— Во..во..істину! — прошепотів Григорій Іванович збентежено. — Що це ти мені дав? — відводячи руку свого ворога запитав він.

— Яйце вам… За християнським звичаєм…

— Яйце?.. А, так… так… Дякую, брате… Почекай, зараз я тобі у відповідь…

Григорій Іванович швидко опустив руку у свій мішечок, але там, замість дарунка, попався йому лише камінь. І раптом, ніби блискавкою, осінило його: «Господи! Ворог мій, якого я сам образив через свою скупість, заради Тебе для мене знайшов яєчко, а я що приготував йому?» І боляче, соромно стало мірошнику, вперше в житті всередині все перевернулося. Він зрозумів свій дикий, нелюдський вчинок, у душі дуже заболіло.

— Мироне! Прости мене заради Христа!.. А що неправильно забрав у тебе та в інших — усе віддам. З тебе першого і розпочну.

Він повернув Мирону його корову, пообіцявши, що гречку та овес привезе сам. А за образу дав ще й десятирублевий золотий.

Християнський портал КІРІОС, за матеріалами "Наша Парафія".