Дорога, що вела до храму, пролягла через село. Старенька жінка намагалась здолати її, не підіймаючи очей, безперестанку бубоніла якісь молитви. З-під напівприкритих повік кидала погляд на людей.

«Шмаркачі … П’яниці … Безсоромниця … Свиняче поріддя … Нероба …» - подумки характеризувала зустрічних і пришвидшувала крок, щоб якнайшвидше віднайти спокій у молитві.

Якогось дня прийшла під двері храму й побачила, що вони зачинені. Стукала. Ніхто не відчиняв. Аж зауважила листочок, приклеєний до дверей. Прочитала. Там було написано: «Я в селі».

- Кажеш, що любиш мене, але сидиш склавши руки. П’єш, їси, вигідно вмощуєшся, щоб почитати слова, які сказав, плачеш, згадуючи, що мене розіп’яли, врешті йдеш спати … Не соромно тобі? Так ти мене любиш? Ти називаєш це любов’ю? Вставай!

Підвівся негайно й, пропадаючи до стіп Його вигукнув: «Вибач мені Господи, вибач! Говори, і я буду виконувати».

Візьми твою палицю, йди між людей, не бійся розмовляти з ними – наставляв Христос. Іди й скажи їм, що я голодний, що стукаю у двері, простягую руки і кричу: християни любіть одне одного!
(Н. Казанзакіс)

«365 коротких історій для душі» - видавництво «Свічадо» 2012 (с) Бруно Ферреро