Пелікан, птах з великими білими крилами, жив над маленькою затокою, що врізалася в розколину високого скелястого берега.

Там вилупилися з яєць чудові пеліканові діти: двоє сильних і постійно голодних пташат.

Пелікан-батько пірнав у воду через рівні проміжки часу, долаючи хвилі й оминаючи підводні скелі, аби впіймати рибину чи якого молюска й покласти у постійно розкриті дзьобики своїх малят.

Але тодішня зима видалася дуже суворою, і життя пелікана стало вкрай важким. Буревії, хуртовини шаліли безперестанку. Насилу вдавалося птахові здійматись у повітря й літати. Раптовий вихор не раз шпурляв бідолаху на скелі; врешті, він зламав собі крило й літати більше не міг. Тож лежав у своєму гнізді, коло дітей. А пташата волали й волали, широко розтуляючи дзьоби:
- Ми голодні! Ми дуже голодні!

Пригнічений, зажурений голодними зойками малечі, пелікан зробив те, що в такому становищі одвіку робили пелікани: застромив дзьоба у власні груди, щоб кров'ю своєю нагодувати дітей.

Таким чином йому вдалося ще на кілька днів подовжити малюкам життя. А сам він загинув.

Відтак один із пташат мовив до другого: - От і добре. Досить із мене цієї поживи щоденно.

Це - чудо кожної Святої Літургії: "Беріть та їжте, це - Тіло Моє". А люди кажуть: "Щоразу те саме!"

БРУНО ФЕРРЕРО

Християнський портал КІРІОС, за матеріалами ХрамЛьвів.