Народ команчі у страшній притузі звернувся до Великого Духа:
- О, Великий Душе, наша земля помирає, і ми разом з нею. Скажи нам, що нечестивого ми скоїли, що так прогнівили Тебе. Поклади край цій страшній посусі та врятуй свій Народ від заглади остаточної. Повіж, що маємо зробити, аби Ти зіслав нам дощ і оживив нашу землю.
Упродовж трьох днів Народ ревно молився, танцівники пританцьовували в такт молитвам. Кожен чекав і чекав, молився й молився, але дощу все не було. Усім було вкрай тяжко, особливо дітям і старшим людям.
Серед жменьки діток, які не загинули від голоду, була дівчинка на ім'я Та, Що Сидить Сама. Вона сиділа осторонь натовпу й дивилися, як її Народ молиться й танцює. На колінах вона тримала свій найцінніший скарб - ляльку. То була льляка-воїн зі шкіряним поясом в оздоблених намистом штанах, а голову її прикрашало блаватне пір'я блакитної сойки.
Та, Що Сидить Сама розповідала ляльці:
- Невдовзі старійшини підуть на вершину гори. Вони прислухатимуться до вітрів, які нестимуть мудрість Великого Духа. Тоді дізнаємось, що робити, аби привернути дощ і відродити землю.
Як і казала дівчинка, старійшини подалися на гору, аби послухати голосу Великого Духа, що його мали принести вітри. Минуло чимало заходів сонця, старійшини повернулись, і всі зібралися довкола них, щоб послухати пророці слова.
Старійшини врочисто прорекли:
- Великий Дух каже, що люди стали себелюбними. Роками вони брали від землі все, що могли, але натомість нічого не віддавали. Тому, мовив Великий Дух, вони мають вчинити жертвоприношення. Мусять дати в жертву всепалення найцінніше, що мають. І той попіл треба різвіяти за вітром на чотири сторони світу. Коли принесуть таку жертву, піде дощ і життя повернеться в їхню землю.
Люди віддали дяку Великому Духові за те, що вказав їм, як мають чинити, і повернулися до своїх жител, аби підшукати все найцінніше. Один воїн сказав:
- Що маю дати? Великому Духові точно ні до чого мій новий лук.
А жінка додала:
- Я знаю, що Великий Дух не хоче моєї улюбленої ковдри.
І так - у кожному домі. Усі знаходили якесь виправдання, аби лиш зберегти найдорожчу річ.
Усі, крім Тієї, Що Сидить Сама. Пригортаючи до грудей свою ляльку-воїна, вона врешті озвалася:
- Саме тебе хоче Великий Дух, бо ти - мій найцінніший скарб. Відтак, дівчинка вже знала, що має робити.
Перегодом, тієї ж ночі, коли всі вже поснули, та, Що Сидить Сама виповзла з-під ковдри, взяла з вогнища запалену галузку і прокралася назовні. Вона піднялась на вершину гори, поклала на землю головешку і голосно промовила: "О, Великий Душе, ось моя лялька-воїн. Вона - єдине, що мені зосталося по батькові-матері. Вона - найцінніше, що маю. Прошу тебе, прийми її".
Усе ще тримаючи ляльку в руках, вона назбирала хмизу, розпалила вогонь і піднесла до нього ляльку. Дівчинка вагалася, по щоках їй збігали сльози. Але тоді вона згадала своїх батьків, дідусів і бабусь, друзів, які померли від голоду, і кинула ляльку в вогонь.
Коли полум'я згасло, а попіл охолов, дівчинка зібрала його й розкидала на чотири вітри. Тепер вона відчувала тільки втому. Так на тій горі вона й заснула, хоч без ляльку, але з усмішкою на вустах.
Наступного ранку її розбудило сонце. Вона сіла, протерла очі й оглянулася навколо. Усюди, поки сягало око, де тільки впав попіл з її ляльки, землю вкрили чудові блакитні квіти люпину, які своєю барвою нагадували пір'я, що вінчало голову ляльки.
Коли мешканці села повиходили зі своїх жител, то не йняли віри своїм очам. Усі кинулися в гори і знайшли там Ту, Що Сидить Сама, яка роззиралася на всі боки, милуючись тим дивом. Усі зрозуміли, що сталося. Ті квіти - то був знак Великого Духа, що їм даровано прощення. І люди почали співати, танцювати, дякувати Великому Духові. Раптом у сам розпал співів і танців почав накрапати дрібний дощик. До землі повернулося життя, і людей було врятовано.
Відтоді Ту, Що Сидить Сама почали називати іншим іменем - Та, Що Любить Свій Народ. Ще й досі кожної весни Великий Дух пригадує любов маленької дівчинки і вкриває рівнини штату Техас, де колись була земля команчів, прекрасним цвітом люпину.
Джерело: "Жменя Камінців" (Браян Кавано)