Візьміть до рук якусь дитячу книжечку і немало здивуєтеся. Виявляється, навіть горнятко може оповісти історію, здатну змінити ваше життя. Прочитайте хоча б цю оповідку.

 Дідусь із бабусею зайшли до подарункової крамнички, аби підібрати щось цікаве внучці на день народження. Раптом бабусі в око попадає гарненьке горнятко.

 - Дивись-но, яке хороше горнятко! - гукає вона до дідуся.

 Той погоджується:

 - Маєш рацію! Це одне з найславніших горняток, яке мені будь-коли доводилося тримати у руках.

 І тут стається щось неймовірне, щось таке, що може трапитися тільки на сторінках дитячих книг.

 Горнятко звертається до дідуся з бабусею такими словами:

 - Дякую на добрім слові. Та я не завжди було таким красивим.

 Старенькі навіть не дивуються, що горнятко балакає, а просто запитують:

 - Як це? Розкажи про себе.

 - Усе було так, - почало горнятко. - Спершу була з мене лиш незугарна слизька балабушка глини. Аж поки одного дня хтось підхопив мене брудними мокрими руками і кинув на гончарський круг. Тоді почав обертати його хутчіш і хутчіш, аж поки мені так памороки не забило, що я й на очі не бачило. " Стій! Зупинись!" - кричу з усіх сил, та у відповідь чую: "Ще не час!".

 І от усе спинилося. Але далі довелося пережити ще гірше. Мене покладено до печі. Навколо робилося гарячіше й гарячіше, не сила було знести ту жарінь. Я знову волаю: "Годі! Досить!"

 Та відповідь була та сам: "Ще не час!"

 І коли мені вже здавалося, що я от-от згорю дотла, мене було вийнято з того горна. Відтак якась коротуха взялася мене розмальовувати. Від випарів фарби мені зробилося дуже зле, аж млосно. Я прошуся: "Годі! Досить!"

 Але жінка заглянула і відказала: "Ще не час!"

 Нарешті вона закінчила, однак знову повернула мене в ту страхітливу піч. Цього разу горно жаріло ще сильніше. Я кричу не своїм голосом: "Годі! Годі вже!"

 Але жінка заглянула і відказала: "Ще не час!"

 І от нарешті вона вийняла мене з печі, відклала, щоб я прохололо, - ото була полегша. Потім мене взяв до рук якийсь хлопчина, помістив у пачку поруч з іншими горнятками, ще й соломою обклав. Звідти мене дістала одна красна панна і виставила на цю полицю біля дзеркала.

 Заглядаю в дзеркало й аж не тямлюся від здивування. Не йму віри своїм очам. Де й поділися мої незугарність, слизота і бруд. Тепер я сяю. Я прекрасне, лискуче й чисте. Як же я ридало від щастя!

 Саме тоді мені стало зрозуміло, що варто було пройти крізь ті страшні муки. Якби не вона, залишилося б я незугарним, слизьким та брудним. Саме тоді прийшло усвідомлення, що не марно довелося витерпіти стільки болю. Так було треба. Біль минув, але зосталася краса, яка зродилася в тих стражданнях".

Джерело: "Жменя Камінців" (Браян Кавано)