Наша історія – про святого Павлина, єпископа Ноланського з Південної Італії, життя якого припадає на кінець IV – початок V століття. Саме в той час його паству спіткали нелегкі дні. З далекої спекотної Африки пустельним вихором набігли вандали і, сплюндрувавши все, забрали в полон багато християн. Коли ж інші пастирі лише співчутливо похитували головами, мовляв, що вдієш, треба терпіти і чекати кращих часів, цей владика вирішив діяти негайно. Озброївшись євангельським гаслом: «У тебе ж, як твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить правиця твоя» (Мф. 6:3), – Павлин потайки став викуповувати полонених, витрачаючи на це усі свої статки. Звістки про це дуже швидко поширилися, і до святого по допомогу потяглися всі, кого спіткала така біда. Тож і не дивно, що скоро він роздав усе, залишившись без грошей і навіть без одежі, яку міг би продати та ще когось визволити з неволі. Але саме в цей час до єпископа навідалася бідна вдовиця, яка просила викупити в завойовників її єдиного сина. Перейнявшись чужою бідою до сліз, святий Павлин оглянув увесь дім, та не знайшов у ньому нічого, що можна було продати. Хвильку подумавши, він просвітлів і сказав заплаканій матері: «Я не маю нічого, крім себе самого! Візьми мене і як раба свого віддай замість сина…»

*

Одного разу хтось із розумних світу цього вирішив переконати суспільство, що людина є лише маленьким гвинтиком у великому механізмі земного населення. «Незамінних людей не існує», – нахмуривши брови, додав жорстокий диктатор. «Один у полі не воїн!», – вигукнув якийсь переляканий поет… І тисячі-мільйони істот, із свобідною волею та тверезим умом, вслід за ними ствердно кивнули головами, вибираючи напрям «вперед за течією». Але не всі… Жили на світі й такі, що один раз, почувши з уст Христа про суть людського покликання, розуміли назавжди, що людина може стати слабкою тільки тоді, коли добровільно відірветься від Божественного Ґрунту. Тоді вона справді хапатиметься за все і за всіх, щоби тільки вижити, нагадуючи при тім дрібного шкідника-паразита.

Ми ж, християни, є сильними та унікальними в єдности з Христом! Ми ж здатні перевертати навіть гори, якщо матимемо віру у Всесильного! Що більше, кожен із нас може стати схожим на самого Бога-Творця, якщо з радістю (усмішкою на обличчі) подужає віддати потребуючому не якісь там відчіпні дві-три гривні чи п’ять-десять хвилин уваги зі співчуття чи вихованости, а… ВСЕ СВОЄ ЖИТТЯ – найбільше, що в нас є! Адже недарма Христос говорив кожному заповітними словами: «Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13).