Одного світлого дня монах, покинувши свою келію, вирушив до міста лагодити певні справи. «Певні справи» щодо нього мав, очевидно, і диявол. Ніби ненароком він розклав свої сіті спокус, розпаливши незбориму хіть до красивої дівчини, яка трапилась подвижнику по дорозі. Виявилося, що вона – донька поганського жерця. Саме до нього, бажаючи одружитись, і почвалав «закоханий» нещасний. Попросивши руки дівчини, монах почув у відповідь: «Не можу віддати тобі своєї доньки, не порадившись спершу зі своїм богом!» І що ж відповіли йому біси, котрі сиділи в ідолі? Вони сказали чітко: не віддавати дівчини до того часу, поки подвижник не зречеться Христа. Ось ці слова і передав мерзотник нашому герою. Почувши їх, засліплений плотським бажанням чоловік погодився зректися Господа. У цю ж хвилину бідолаха побачив білого голуба, який, вилетівши з уст в синяву неба, покидав його. Жрець відразу поспішив до боввана відзвітувати, що все сталося згідно з його планом, однак, повернувшись до горе-монаха, мусив того розчарувати: «Не віддам своєї доньки ніколи! Мій бог наказав передати тобі такі слова: хоч ти і відрікся Христа, догоджаючи своїм пристрастям, але Христос ніколи не відречеться тебе, бо любить до кінця!» Ці слова змусили бідолаху заплакати теплими та рясними сльозами покаяння, повертаючи туди, звідки починалася його дорога до святости та спасення.
*
Зрада… Відречення… Ось що лежить в основі будь-якого свідомо обраного гріха. Інколи аж хочеться закричати: «Брате, що ж ти коїш зі своїм єством? Господь же довірив тобі вибирати між «плюсами» і бути співтворцем, а ти запрагнув «мінуса» і зробився руйнівником!» «Біс поплутав! Прости!» – у відповідь на закиди сумління намагаємося виправдатися ми, спихаючи всю вину на спокусника. А той не ображається… О ні! І не віднікується. Він лиш регоче та шипить крізь зуби: «Так-так, у всьому винен я, не він і не вона! Поплутав, так! Заволодів!» І знову перемога! Як і тоді, багато тисяч літ тому, в Едемському саду… Потрібні сльози! Та де їх взяти? У кого вчитися плачу? Десь в істериці б’ється Юда, ридаючи і в’яжучи шнурок. Ці сльози відчаю відкинь, нехай не плачуть очі! Піди повчися в Петра – апостола, що зрікся тричі Богочоловіка! Якась там баба страшила його… І він відмовився від всього, що так підносило ввись: «Не треба ніц, лише вогню чужого, щоб гріти спину, руки і живіт!» Та вже за хвилю він вмивався душем сліз, бо півень на світанку пригадав, що бути «півнем» учневі Христа – не личить!
Не личить й нам – і все! І крапка! Тому заплач, душе, заплач! Нехай ці сльози покаяння розірвуть список всіх гріхів, котрі прилипли, претендуючи на статус «другої природи». Приймімо чисту одіж Христового Воскресення і ввійдімо щасливими в радість нашого Пана!
Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)