Старець Микита вже багато років подвизався в одному із скитів. Протягом дня він безперервно молився, а їв лишень овочі та фрукти. Але це, схоже, зовсім не відбирало у нього сил. Святець завжди був енергійним, усміхненим, сповненим миром та благо- даттю. Часто у двері його келії стукали учні, шукаючи тих чи інших порад та духовних настанов. Отець Микита ніколи нікого від себе не відганяв. Кожному він старався подарувати хоч би шматочок Неба.
Коли його питали, що робити, аби досягти Божого Царства, він загадково посміхався і відповідав: «Та це ж нескладно! Просто треба навчитися завжди і за все дякувати Богові: як у добробуті, так і у невдачах! Особливо ж ревними у благодаренні ми маємо бути тоді, коли нам випадає спасенна нагода нести на свою Голготу хрест». Якось, відразу після закінчення літургії, ченці почали неквапом виходити із храму. Надворі, хоч і була весна, та все ж мжичив «осінній» дощик. Якийсь чернець подивився на хмари, скривився і незадоволено випалив: «Ох! Як жаль, що така препогана погода! Знову не зможу піти працювати на городі! Тьху!» За кілька секунд після промовленого на порозі монастирського храму з'явився старець Микита. Його уста ще ворушились від безнастанної молитви. Простягнувши свою старечу долоню вперед, щоб спіймати якнайбільше крапель, він блаженно посміхнувся, перехрестився, а тоді тихенько сказав: «Слава Тобі, Господи, за рясний дощик! Ото радість усім селянам - земля знову буде ситою!»
*
Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)