Ця історія трапилась навесні, ще в минулому XX столітті, в одному з американських мегаполісів. Туди-сюди по широких вулицях мчали авто; взад і вперед, немов мурашки, рухалися тротуарами люди різного кольору шкіри; рекламні агенти на світлофорах пропонували свою продукцію… А в цей час десь під типовим небосягом його мешканці зібралися на нараду. Їхні обличчя були насуплені, а очі палали роздратуванням.

Що ж трапилося? Ви не повірите, але причиною роздратування була Пасха Христова! Річ у тім, що в одній з квартир цього будинку православні християни влаштували храм, де і збирались на свої богослуження. Різні співи посеред дня ліберальні мешканці ще якось терпіли, найжахливішою ж виявилася пасхальна ніч! Щоб покарати порушників і покласти край їхнім «безчинствам», вони зібрали багато підписів. Бракувало їм «автографа» лише одного впливового мешканця – старого равина. Сусіди звернулися до нього:

– Невже ви не чули, як страшно шуміли і вигукували цієї ночі ті фанатики? Не дають спати, негідники! Потрібно їх негайно виселити! Підпишіться отут!

Равин подивився на них з-під лоба, махнув рукою і сказав:

– Ні-і-і, друзі, від мене підпису не діждетеся ніколи!

– Але чому? – не вгавали вони, – Ви ж юдей, а ми – атеїсти! Що спільного може бути в нас із цими недолюдками?!

Равин погладив сивий пейс, поправив окуляри і відповів:

– Я їх чудово розумію. Якби мені хтось сказав, що на землю прийшов Месія, я б скакав, кричав, співав не менше, ніж оці! Тож – Христос воскрес, атеїсти! – сказавши це, він тихо прикрив двері.

*

Кожного року, теж навесні, ми маємо можливість спостерігати справжнє диво. У гробову темряву пасхальної ночі, яку, здається, неможливо нічим і нікому розвіяти, раптово вривається тихе світло Христового Воскресення! Від маленької іскорки запалюється справжнє сяйво, перед яким блякнуть усі найпотужніші прожектори сучасної цивілізації, рвуться ланцюги гріховного рабства, зникає страх перед майбутнім та обставинами життя. Словом, усе могильне зло починає танути, неначе віск перед вогнем. Очі наповнюються сльозами невимовної радости, а уста пориваються до безнастанної подяки. Усмішку щастя малює звістка про те, що Ісус Христос «смертю смерть подолав», а безмежна вдячність накочується лиш від усвідомлення того, що цією перемогою Він усім нам «що в гробах, життя дарував». Аж хочеться, вслід за святителем Іоанном, його ж золотими устами почати сміливо дражнитися так: «Де твоє, смерте, жало? Де твоя, аде, перемога! Воскрес Христос – і ти звалений!» І справді…

Влада диявола геть померкла. Неначе важкохворий, він лежить у непроглядній німій комі, не маючи зовсім сили зробити кривду дітям Бога живого. Однак… Допоки є свобідна воля, люди можуть піти на все: навіть втратити голову, поставити свій підпис під смертю і збудувати для самих себе грандіозну могилу, вищу за небосяг – на заздрість давнім вавилонянам. Недаремно ж старець Паїсій Святогорець так часто говорить про те, що «тангалашка» має над нами стільки влади, скільки ми самі йому даємо! Отож, відкиньмо всяке зло й урочисто заспіваймо: «Христос воскрес! Воістину воскрес!»

Джерело: "Скажи, Авво. Історії про духовних наставників" (Тарас Рисей)