В одному монастирі Греції був звичай: за важку роботу давати братії трохи грошей. Ченці в монастирі називаються братією, адже вони живуть, немов велика родина.

Багато ченців хотіли попрацювати більше, а отримані гроші роздати бідним. Тільки один чернець робив завжди по-іншому. Ніхто ніколи не бачив, щоб він подав милостиню хоча б одному біднякові. І його прозвали Жаднюгою.

Минали роки. Все залишалося, як і раніше. "От скупердяй!" - думали інші ченці. Але прийшов час перейти ченцеві, прозваному Жаднюгою, в життя інше, і він помер.

Коли в навколишніх селищах дізналися про смерть Жаднюги, в монастир стали стікатися всі жителі, щоб попрощатися з померлим. Вони оплакували Жаднюгу і жалкували про його смерть. А братія дуже дивувалася.

- Що доброго зробила вам ця людина? Чому ви так оплакуєте його? - Запитували вони.

Один селянин сказав:

- Він урятував мене!

А інший додав:

- І мене!

Селяни працювали з ранку до вечора, щоб нагодувати своїх дітей. Але без вола важко орати землю. Якщо ж у родині був віл, то діти вже не сиділи без хліба. І ось чернець, якого прозвали Жаднюгою, збирав гроші і купував найбіднішим волів.Так він рятував їх від голоду та бідності. Як же були здивовані всі ті, хто вважав цього ченця жаднюгою!