Перед нами непрості часи, але саме солідарність і єднання, допоможуть цей шлях пройти,- Глава УГКЦГлава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав переконаний: кожного разу, коли Церква стає інструментом якоїсь державної машини чи ідеології, вона потрапляє в неволю. «У такій неволі завжди хтось інший використовує церковні інституції, яким люди, здебільшого, довіряють, щоб маніпулювати їхньою свідомістю або підкоряти їх своїй владі», - констатує він.

Українська Греко-Католицька Церква, яка цьогоріч святкує 25 років свого легального статусу, в Радянському Союзі, на думку дослідників, була найбільшою групою соціальної опозиції до тогочасної тоталітарної системи, яка намагалася контролювати все і вся. А нині роль Церкви у суспільному житті, на думку глави УГКЦ, виражається в тому, що вона є «матір’ю і учителькою суспільства», і це дає відповідь на запитання, чому вона була присутня на Майдані. Сьогодні вона, серед іншого, могла б проявити себе і у служінні реформам, - вважає Патріарх Святослав.

- Нещодавно у зверненні до парафіян Ви порадили не чекати від влади чуда. Чи не запропоновану урядом програму реформування Ви мали на увазі?

- Я мав на увазі оцінку людиною власних можливостей. Бо той, хто при владі, може вважати себе всемогутнім чи новоявленим месією, а, з іншого боку, члени нашого суспільства, яке має рани радянського історичного періоду, зазвичай, очікують, що хтось для них щось зробить. Тому я говорив, що не треба очікувати від влади чуда, бо тільки Господь Бог творить чудеса, тобто те, що людині справді не під силу.

А наше завдання - робити те, що належить до нашої компетентності, сили, здатності і особистої відповідальності. Ми не повинні очікувати, що хтось для нас щось зробить - чи то Міжнародний валютний фонд дасть кошти на прожиття, чи влада вже сьогодні покращить нашу особисту ситуацію.

Тому особиста відповідальність – це те, до чого ми сьогодні закликаємо один одного.

- У якій формі громадяни можуть висловити свою незгоду з діями влади, зокрема, можливо, і з планами урізання соціальної частини бюджету, які зачіпають багатьох?

- Протестні настрої у нашому суспільстві сьогодні справді дуже високі. Очевидно, що сьогодні українське громадянське суспільство, нарешті, пробудилося, і кожен його член має право висловити свої думки і сподівання. Тому висловлення нашої незгоди чи згоди – це є питання пошуку форми, а не змісту. Я не можу сказати, якою конкретно вона має бути, але в усіх наших діях ми мусимо бути справді конструктивними. Навіть коли ми вибираємо спосіб протесту, він має бути таким, щоб будувати, а не руйнувати.

- Тобто палити шини під Радою і кидати депутатів у сміттєві баки не варто, бо який у цьому конструктив?

- Думаю, що коли суспільство вимагатиме від влади певних реформ і справді здійснюватиме громадський контроль над її діями, то це допоможе спільними зусиллями і спільною відповідальністю розбудовувати чи, радше, відбудовувати наше суспільство і лікувати його рани.

- Реформи невідворотні, і уряд, зокрема, прем’єр-міністр попереджає людей, що доведеться затягнути паски. Арсеній Яценюк є парафіянином вашої Церкви. Якби він прийшов до вас із запитанням, як пояснити громадянам плани уряду, що б Ви йому порадили?

- Я не знаю, чи є примусове затягування пасків способом жертви, але, думаю, що ми повинні відчувати спільну відповідальність за порятунок країни. Сьогодні Україна в стані війни. Кожна війна пов’язана з розрухою і великими економічними труднощами. Тому я хотів би порадити всім, незалежно від того, хто яку позицію в суспільстві займає, бути солідарними. Солідарність полягає у відчутті спільності, співстраждання. І тоді я сам затягну свій пасок, щоб допомогти ближньому. Це те, чого ми всі сьогодні потребуємо.

Не треба бути ідеалістами – перед нами непрості часи, і ми мусимо бути готовими до цього. Але саме солідарність і єднання, на мою думку, допоможуть нам цей шлях пройти.

- Ви бачите у нашому прем’єрі готовність до співстраждання?

- Треба, щоб Ви в нього про це запитали (сміється)!

- Чи часто Ви його бачите у себе в церкві?

- Ні. Наскільки я знаю, він є парафіянином нашої церкви Святого Миколая на Аскольдовій могилі, а не нашого Патріаршого собору. Він приходить туди як звичайна людина, тобто ніколи не афішує свою присутність як велика урядова персона.

- Очевидно, що через критичну економічну ситуацію багато наших співгромадян стануть біднішими. Водночас частина людей залишиться багатою, а дехто, можливо, й розбагатіє. У чому, на Вашу думку, має полягати культура багатства у бідній країні?

- Сьогодні ми маємо феномен так званих скоробагатьків, які виросли на уламках радянської економіки і, можливо, не завжди чесним і моральним способом швидко збагатилися. Вони мають гроші, але дуже часто не мають навичок - як, будучи людьми з певними фінансовими можливостями, з належною культурою з ними поводитися. Бо культурна людина завжди відчуватиме себе частиною ширшої спільноти. Тому культура цієї особи виявляється і в одязі, і в розмові, і у вмінні служити, і в розумінні, яку роль у суспільстві вона має відіграти.

Бути багатим не є гріхом, але це - надзвичайно велика відповідальність, деколи навіть тягар. Тому, я думаю, ті особи, які сьогодні мають певні ресурси і бачать країну у великій потребі, повинні переоцінити зміст того майна. Їм слід спитати в себе: «А чому саме мені сьогодні Господь дав у руки такі ресурси? Що я маю з ними робити? Яке моє завдання? Як мені найкраще послужити своєму ближньому, суспільству, державі?»

Можливо, сьогодні й нам треба допомогти цим людям дати відповідь на дані питання.

- Чи Церква завжди може приймати пожертви від багатих, але, можливо, не дуже моральних людей?

- Я вам дам дуже конкретний приклад. Ми минулого року освятили наш Патріарший собор Воскресіння Христового у Києві. Ми його будували на певних моральних засадах, зокрема, ніколи не брали пожертв від людей, які здобули своє майно у нечесний спосіб. Тому споруджували собор дуже довго. Ми ніколи не брали жодних пожертв від влади, тому були і є вільними. Це є велике благословення!

На таких моральних засадах живе і діє наша Церква.

- Наскільки великою є присутність Вашої Церкви у Криму і на Донбасі? Чи багато парафій Ви там утратили у зв’язку з окупацією півострова Росією і бойовими діями на Сході?

- Крим і Донбас – це трошки різні контексти, хоча ситуація там у чомусь подібна.

У Криму у нас є сьогодні п’ять парафій, які нараховують 12 громад, тобто ми зберегли свою присутність після анексії півострова. Але спосіб присутності і різноманітні юридичні нюанси сьогодні викликають велике занепокоєння. Перспектива легального існування наших громад у Криму не завжди є чіткою і зрозумілою через те, що т. зв. кримська влада видала новий закон щодо існування релігійних організацій і церков, відповідно до якого всі вони, без винятку, повинні перереєструватися. Водночас цей закон створює дуже непрості умови для отримання такої реєстрації.

Тепер стосовно Донбасу. В нашому Донецькому екзархаті, який охоплює Луганську, Донецьку, Запорізьку і Дніпропетровську області, є 67 священиків і близько 80 парафій. На території, яка сьогодні перебуває під контролем незаконних збройних формувань, опинилося 12 наших парафій. Зокрема, в Донецьку залишилося двоє наших священиків, решта мусили або виїхати через пряму загрозу їхньому життю, або фізично не можуть перебувати на території своєї парафії. Я знаю, що 11 із них переїжджають лінію фронту для того, щоб - все ж таки - бути разом зі своїми вірянами. У такій ситуації ми сьогодні звершуємо наше служіння, бо люди, які живуть у щоденній небезпеці смерті, найбільше потребують присутності свого душпастиря.

- Ваша церква досить тривалий час не мала легального статусу. Чи не доведеться повертатися в підпілля у нинішній ситуації на Сході та в Криму?

- Підпільна церква, зокрема, в часи Радянського Союзу вважалася забороненою структурою, але існувала як домашня церква. Коли не можна було служити в храмі чи десь у громадському місці, священики переїжджали від однієї родини до іншої, і богослужіння відбувалися в родинах. Тобто тягар підпільної церкви винесли на своїх плечах миряни.

Тому які б не складалися суспільно-політичні обставини в тій чи іншій частині України чи світу, доки живуть віруючі люди, Церква житиме. Поки у Криму і Донецьку будуть прості греко-католики, до того часу буде Церква.

Можливо, будуть створені певні обставини, які унеможливлять присутність там духовенства або свободу богослужінь. Але навіть тоді, коли таке богослужбове життя буде заборонене, Церква існуватиме.

- Чи треба переховуватися вашим священикам, які зараз перебувають на окупованій території?

- Є різні обставини. Я не впевнений, що в усіх наших храмах можна звершувати богослужіння, бо деякі підпали під обстріли. Знаю, що наш кафедральний собор у Донецьку, все ж таки, відкритий, і ті двоє священиків, які залишилися в місті, надають душпастирську опіку своїм парафіянам.

- Як Ви ставитеся до того, що зараз добровольчі батальйони блокують доставку гуманітарної допомоги в Донецьк через начебто не той вміст? Чи надає ваша Церква благодійну допомогу жителям Сходу?

- Мені важко дати якусь однозначну оцінку цим діям, тому що є дуже багато двозначних ситуацій. Сьогодні якоїсь чіткої і чесної дороги, щоб допомогти людям, які цього потребують, немає, адже завжди є небезпека, що будь-яка гуманітарна допомога може бути використана не за призначенням.

Ми, головно, надаємо нашу допомогу через «Карітас». Система «Карітасу» (національних католицьких благодійних організацій. – Ред.) діє за принципом допомоги одне одному. Тобто фундаментом, на якому грунтується будь-яка гуманітарна акція чи суспільне служіння нашої Церкви, є звичайна християнська солідарність. Тому, якщо є громада у потребі, то їй допомагає інша громада.

- Предстоятель УПЦ Київського патріархату Філарет оголосив, що священики цієї конфесії не причащатимуть корупціонерів і хабарників. Чи має Ваша Церква власну програму боротьби з корупцією?

- На мою думку, питання корупції дуже складне, і якихось простих рецептів чи відповідей на нього не існує.

Слово «корупція» означає зіпсуття, перш за все, моральне. Воно, насамперед, базується на тому, що людина живе так, ніби Бога не існує. І тоді для неї всі інші люди, зокрема, у нинішніх складних обставинах, стають лише інструментом для задоволення власних потреб. Такі звироднілі міжособові стосунки є де-факто суттю корупції.

Я думаю, що всі Церкви сьогодні одностайні у тому, що нам потрібно лікувати нашу державу від корупції, - це чи не найбільшій внутрішній ворог, який розкладає її зсередини. З одного боку, нам треба зрозуміти, що ми, нарешті, маємо свою державу, від якої нам не потрібно захищатися, а, навпаки, треба її захищати. А, з другого, ті, хто сьогодні отримав владу як мандат від народу, повинні розуміти, що влада означає служіння тим, хто їм це довірив.

Тож нам сьогодні потрібно оздоровлювати стосунки між людьми, наприклад, між учителем і студентом, між лікарем і пацієнтом. Цей перелік можна продовжувати, а в кінці поставити - між нашою владою і суспільством. І лише тоді ми зможемо сказати, що зробили крок уперед, щоб хоч трошки вилікувати рану корупції.

- Окрім внутрішнього ворога ми сьогодні маємо й зовнішніх. Яке ставлення Церкви до ворогів під час війни – їх треба знищити чи пробачити?

- Коли мова йде про війну, ми покликані захищати свою країну, тобто у нас є не тільки право, а й обов’язок захистити свій народ від зовнішнього агресора. Але Церква вчить, що ми не маємо права ненавидіти. Про це дуже чітко сказав цими днями (10 грудня під час візиту до Києва. – Ред.) папський легат кардинал Кристоф Шенборн, який прибув до України як представник Святішого Отця, щоб продемонструвати підтримку українському народу.

З іншого боку, зло має бути назване злом і має бути покаране. Мова йде не про помсту, а про справедливість. Бо якщо зло не назване і не покаране, воно буде поширюватися. Тут не йдеться про особисту ненависть до людини, яка вчинила злий вчинок. Мова йде про певні засади суспільного будівництва.

- Але вбивці Небесної сотні досі не покарані…

- Безперечно, всі злочини, які були вчинені проти суспільства - чи то безпосередньо на Майдані, чи то до Майдану, повинні бути, перш за все, доведені, а винні мать бути названі і покарані. Але коли ми говоримо про ту кару, яку їм треба винести, вона має бути справедливою.

- Чи не забагато, на Вашу думку, в нашому інформаційному просторі присутності нашого зовнішнього ворога Росії і Путіна?

- Якщо вони мають певну злу роль, думаю, що це є справедливим - про неї говорити. Зло боїться, коли його відкривають. Коли зло виставляють на світло, воно слабне.

- Можливо, для Вас буде новиною, але мій колега був свідком того, що зараз в УПЦ МП злом називають вашу Церкву і знову починають проклинати "уніатів"…

- Ми ніколи не відповідаємо злом на зло і ніколи жодну Церкву не проклинаємо. Тому ми намагаємося в таких обставинах, усе ж таки, бути добрими християнами. І ми любимо когось не тому, що хтось добрий чи злий, а через те, що Господь Бог їх любить.

- Патріарх Філарет заявляв, що останнім часом Москва робить спроби посварити Київський патріархат і Вашу Церкву.

- Я думаю, що спроби завжди будуть. Ми їх називаємо спокусами. Вони можуть бути різного рівня, але це не повинно нас лякати. Ми повинні бути християнами - скрізь і завжди.

- Чи бачите Ви зараз перспективу утворення в Україні єдиної Помісної Церкви?

- Питання про єдину Помісну Церкву в Україні сьогодні дуже широко дискутується не тільки у церковному середовищі, але й у форматі громадського обговорення. Надзвичайним поштовхом для єднання, для консолідації став Майдан. Саме він створив, я б сказав, загальносуспільний запит на церковну єдність, який у нашій історії ще ніколи з такою силою не проявлявся.

Я думаю, що саме це бажання віруючих людей мати єдину християнську спільноту, яку назвали б єдиною Помісною Українською Уерквою, є відповіддю на це питання. Тому така спільнота, такий рух єднання є, він буде наростати, і єдина Помісна Українська Церква буде.

Що для цього треба зробити? Не завжди схеми розвитку людського суспільства можна накласти на схеми чи динаміку церковного єднання. Але я, все ж таки, бачу певні кроки. Якщо бути щирим і чесним, перший крок такої дороги до єдиної Помісної Церкви в Україні – це єднання православ’я. На жаль, сьогодні українські православні поділені на три конфесії, між якими немає догматичних різниць, а є певні дисциплінарні канонічні дискусії тощо.

Тому доки в Україні не буде єдиної Православної Церкви, нам, греко-католикам, доволі важко говорити про якийсь конструктивний екуменічний діалог. Бо якщо почати вести діалог з одною Церквою, дві інші ображаються, а з усіма трьома разом важко.

З кожною з православних Церков у нас є дуже добрі двосторонні стосунки – набагато кращі, ніж у них між собою. Тож ми, зі свого боку, намагаємося допомогти нашим православним досягти внутрішньої єдності без того, щоб порушувати правила існування цієї спільноти.

Наступний крок – той, про який писав ще митрополит Андрей Шептицький у своєму душпастирському листі «Як будувати Рідну Хату». Він казав, що для того, щоб збудувати Рідну Хату, яку ми назвали б Єдиною Українською Церквою чи Помісною Церквою в Україні, має відбутися поєднання православної і католицької гілок київського християнства. Він тоді навіть говорив: «Якщо об’єднається Церква, нехай главою буде хтось із православного боку».

Така перспектива єднання, я думаю, є найбільш реалістичною. Сподіваюся, що Господь Бог вислухає наші молитви, а наші вірні дочекаються того, про що вони так просять Господа Бога і своїх ієрархів.

- Наша розмова відбувається у переддень двох великих свят – Святого Миколая і Різдва. Які Ваші побажання українцям і стосовно того, як жити, і як ці свята відзначати в умовах війни?

- Насамперед, свято Миколая нагадує нам, що ми покликані наслідувати милосердя Боже. У час розрухи, у час війни милосердя є рятівним і життєво необхідним для нашої держави, бо таким чином ми можемо врятувати комусь життя.

В умовах війни ми відчуваємо, що, можливо, суто людськими силами ми не завжди можемо все вирішити, що потребуємо Спасителя, Який би нам допоміг. І Різдво – це якраз святкування, що той Спаситель є, що Він народився, Він приходить.

Це свято, перш за все, - родинне, тому нам потрібно згадати про тих, хто, можливо, сьогодні страждає чи відчуває втрату свого рідного, близького.

Я хотів підтримати ідею пана Піта Кокса (голова Європарламенту у 2002-2004 роки, член спеціальної Моніторинґової місії Європарламенту «Кокса-Квасневського», учасник Міжнародного діалогу-форуму в Укрінформі. – Ред.), який звернувся до тих, в кого це є в компетенції, щоб обмін полоненими стався до Різдва. Я думаю, що це був би дуже гарний жест і величезне свято для багатьох сімей, якби наші військовополонені могли повернутися додому і радісно це Різдво відсвяткувати.

Хай Господь Бог нам у цьому допоможе!


Християнський портал КІРІОС, за матеріалами УКРІНФОРМ.