Високопреподобного отця Теодора Мартинюка (досі - ігумена Свято-Успенської Унівської лаври) номіновано на Єпископа-помічника Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ. 22 травня в селі Зарваниці, у Соборі Зарваницької Матері Божої, відбудуться його архиєрейська хіротонія.

Високопреподобний отче, коли вам сказали про можливість стати єпископом, що ви відчули, що для вас це означає?

Насамперед для мене це означає сповнювати Божу волю. Відгукнутися на те, що Господь від мене потребує, послужити Йому для нашої Церкви, для нашого народу. Це були мої перші думки, коли Блаженніший Святослав повідомив мені про призначення мене Єпископом-помічником.

Ви будете Єпископом-помічником на Тернопільщині. Чи маєте вже якісь плани?

Особливих самостійних планів не маю, бо слово «єпископ-помічник» говорить саме за себе – допомагати. Бачу свою роль, передусім, як помічника Митрополита. Виконувати його доручення, душпастирські плани та завдання, які Тернопільсько-Зборівська архиєпархія собі накреслила і які також накреслила наша Церква у стратегії «Жива парафія» до 2020 року.

А, загалом, які матиму ідеї, такими буду ділитися з Митрополитом.

Чи змінилося призначення монаха у світлі останніх подій, що відбуваються в Україні?

Монастирі весь час покликані до молитви і до служіння своєму ближньому, незалежно від обставин і часу. Ми, насамперед, намагаємося служити потребуючим, тим, кому потрібна духовна порада, духовна підтримка. Вони приходять до монастиря як до останнього місця надії. Рівно ж допомагаємо матеріально особам, які страждають через хворобу чи тепер є жертвами агресії. У світлі останніх подій – хіба що інтенсивність нашого служіння зросла. Але фактично наше чернецтво завжди займалося підтримкою людей, які найбільше потребують цього.

Нещодавно загинув молодший син Януковича, і багато людей у соцмережах відверто тішилися з цього, мовляв, так йому і треба, ще б зі старшим щось трапилося. Як зробити так, щоб ми не перетворилися на цинічне суспільство?

Наш народ протягом століть, від моменту Хрещення, мав Євангеліє за особливу цінність. І зараз кожна українська родина може мати, а багато і мають, святе Євангеліє в українській мові. Зараз воно є доступне для кожного. Просто потрібно відкривати і читати Слово Боже. Читати з вірою, бо це Слово живе, Слово, яке відкриває для людини шлях до спасіння, шлях до буття Людиною з великої букви.

Євангеліє Господь залишив нам через чотирьох євангелистів, які написали його так, що незалежно від часу, у якому живе людина, воно є актуальне. Це Слово завжди дає відповідь, і це Слово завжди є Словом життя. Тобто хто з нього черпає, той житиме правдивим життям і зможе ним ділитися з іншими.

Це - така криниця, з якої, за словами Христа, можна черпати живу воду, яка буде живити, давати силу до життя, силу для внутрішньої переміни кожної особи.

Тому я б спрямовував усю увагу на читання і впровадження в життя Слова Божого.

Чому вважається поганим бажати комусь, навіть своєму ворогові, зла, смерті?

У самій суті це є поганим. Тому що тоді той, хто бажає своєму ворогові зла, бажає помститися, стає точно таким самим і починає жити точно такими самими цінностями, як і той ворог.

Є небезпека того, що та особа в короткому часі може почати ранити інших, які нічого поганого не зробили. Можна заразитися ненавистю і просто почати нею жити у своїй сім’ї, у суспільстві.

Христос каже нам жити цінностями, які є набагато вищими, сильнішими, ніж стратегія ворога. А це є стратегія любові. І любов перемагає все. Людина, яка живе в любові, не боїться ні зброї, ні найстрашнішого ворога.

Отче, за якою християнською філософією Ви живете?

Я з дитинства був пов’язаний зі Студійським чернецтвом. Я народився в селі Дора (м. Яремче), де був підпільний монастир. Моя перша сповідь, моє перше Святе Причастя були в підпільній церкві: у моєї бабусі і діда вдома. На моє релігійне виховання мав вплив ієромонах Порфирій (Чучман), який двічі був ув’язнений, бо не хотів підписати декларацію про перехід на [московське] православіє…

І в мене від дитинства сформувалося прагнення монашого життя. Для мене бути ченцем означає цілковито присвятити своє життя Христові. Іти туди, куди він мене посилає. І робити те, що він від мене хоче. Іти за Христом – це мій девіз. А вже куди він поведе, у який спосіб, – це треба просто прийняти.

Зараз молоді люди не дуже поспішають ставати монахами. Чому, на Вашу думку?

За час мого перебування в монастирі, а також мого служіння ігуменом монастиря, приймаючи кандидатів до монастиря, я глибоко переконався, що кожне покликання – це є дар від Бога. Тобто це не є продукт виховання чи цілеспрямованого навчання особи. Кожне покликання є дуже специфічним, дуже особливим і дуже індивідуальним. Тому в мене сформувалося таке переконання, що кожне покликання походить від Бога. Але тут є такий момент – не кожна особа готова відповісти Богові «так». Тому, на мою думку, Господь Бог в усі часи посилає імпульси натхнення до чернечого життя, але з огляду на різні обставини, час, різні тенденції в суспільстві, молоді люди, особи середнього віку не завжди готові, щоб Богові відповісти «так». Бог є дуже делікатний, Він тільки пропонує, а вже від самої особи залежить прийняти рішення.

І я бачив би проблему не в тому, що Господь щось змінив чи молоді особи стали гірше жити, а тільки в тому, що бракує більшого роз’яснення, розуміння того, що це таке покликання до чернечого життя.

Чи можете навести статистику, скільки за час вашого перебування ігуменом монастиря прийшло осіб?

 Можу навести статистику за 2013 рік. За 2014-й ще не підбивав підсумки. У 2013 році до Унівського монастиря Студійського уставу зголосилося близько 25 осіб, які хотіли б стати монахами. Проте з тих 25 ми прийняли близько половини, тому що є певні вимоги й критерії вступу до монастиря, які ставить церковне право і монастирський типікон. З тієї половини залишилося лише шість кандидатів.

Що найперше Ви перевіряєте, приймаючи до обителі?

Це може дивно звучати, але, відповідно до монашої традиції, ігумен повинен відмовляти бажаючим вступити до монастиря, тобто подавати арґументи, які б промовляли проти вступу до монастиря. І коли особа виявляє свою рішучість і переконання у покликанні, тоді їй дається можливість спробувати. Спершу це - 3-4 тижні. Якщо кандидат бачить, що монастир – його місце життя, спасіння, то може продовжити кандидатуру, яка триває шість місяців. Водночас є особи, котрі відповідають за формування кандидатів. Вони та ігумен вирішують про подальший хід справи того чи іншого кандидата.

Є досить багато часу, щоб кандидат і спільнота могли придивитися, чи справді кандидат має покликання до чернечого життя.

Мета монастиря щодо кандидата – розпізнати його правдиве покликання. Чи це є покликання до монашого чи до християнського життя у світі: у подружжі, у священичому покликанні тощо. І ми маємо багато прикладів, коли особи після доброго розпізнання вирішували одружуватися. І потім приїжджають до нас до монастиря з дружинами, дітьми і є вдячними, що монастир допоміг їм розпізнати їхнє покликання.


 Християнський портал КІРІОС, за матеріалами Департаменту інформації УГКЦ.