Архиєпископ Томас Галіксон:  нунцій повинен зробити все, щоб сприяти мируКолишній Апостольський нунцій в Україні архиєпископ Томас Ґалліксон отримав нове призначення. У вівторок, 13 жовтня 2015 року, в Берні він вручив свої ввірчі грамоти, а 26 жовтня ця ж процедура відбудеться в Ліхтенштейні. Архиєпископ Ґалліксон був нунцієм в нашій країні у найбільш інтенсивний і відповідальний період української сучасної історії (з травня 2011 року): Революції гідності (2013-2014) і війни на Сході країни. Своєю чесною і чіткою позицією на боці українського народу він заслужив велику любов і повагу українців – римо- й греко-католиків, православних і всіх людей доброї волі. 

Це - Ваші останні дні в Україні. Ваше служіння припало на, мабуть, найбільш важливі роки в нашій сучасній історії. Якими є Ваші почуття сьогодні, коли Ви залишаєте цю країну?

Я прибув сюди у вересні 2011 року, так що загалом я був тут чотири роки. Може тому, що це був такий інтенсивний час для українців і для Церкви в Україні - як Римо-Католицької і Греко-Католицької, це був дуже напружений час так само і для мене. Номінація до України була, звичайно, великим сюрпризом, тому що з низки причин я не був готовий до цього завдання, зокрема якщо йдеться про мову. Часто, особливо на початку свого служіння, я відчував себе безпорадним, проте зараз відчуваю, що сумуватиму за Україною більше, ніж за будь-яким місцем, де я був протягом своєї дипломатичної кар’єри. Мені дуже важко їхати звідси.

Кого б Ви хотіли бачити своїм наступником в Україні? Йдеться, звісно, не про конкретну особу, а радше про її якості?

Я думаю, що моє керівництво повинне спробувати знайти людину слов'янського походження, оскільки питання мови є великим викликом. Коли я вперше приїхав, я мав кілька дуже серйозних тем, які я хотів обговорити з єпископами особисто, у приватному порядку, адже, на жаль, нунцій не завжди може користуватися послугами перекладача, особливо, якщо справа є складною. На це є дві причини: конфіденційність і специфічність питань. Не кожен може бути перекладачем для нунція. Я мав дуже поганий досвід, пов'язаний з пресою на початку свого служіння. Не через журналістів, але через перекладачів, які їм допомагали і які поняття не мали, про що я говорив.

Тож, я б хотів, щоб це був хтось, хто має слов'янське походження і той, хто міг би, ще більше, ніж я, закохатися в Україну і її народ. Проблема полягає в тому, що ми не маємо надто багато людей слов'янського походження для дипломатичної служби Святого Престолу.

Україна є країною, де дві поруч існують дві католицькі спільноти – латинської і східної традицій. Існує не так багато країн з такою «католицькою конфігурацією». Якою, на Вашу думку, є місія східних католицьких Церков в цілому і УГКЦ, зокрема, у вселенській спільноті Католицької Церкви, а також в екуменічному діалозі?

За винятком Лівану та, ймовірно, Ефіопії, в жодній іншій країні світу не має такої ситуації, де б Східна Католицька Церква була більшою від Латинської. Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою Східною Церквою у світі на сьогоднішній день і тому служити тут було для мене дуже цікаво.

Папа Іван Павло II бажав, щоб Церква, як цього прагнув Другий Ватиканський Собор, дихала обома легенями. У самій Церкві ми маємо динамізм, який ми досі намагаємося відкрити. Я не думаю, що ми (і римо- і греко-католики) справді усвідомлюємо наші спільні можливості, щоб досконаліше показувати лик Христа у всьому світі.

Щодо стосунків із православними, то однією з проблем є те, що Православ'я саме в собі є поділеним. Якщо ви запитаєте про екуменізм Вселенського Патріарха Варфоломія, то ви отримаєте абсолютно іншу думку, ніж коли б ви запитали болгарського Патріарха. І я думаю, внаслідок цього головним завданням, яке має Греко-Католицька Церква, є жити своїм життям повною мірою. Завданням греко-католиків в Україні - це бути найкращими греко-католиками. Це стосується всіх рівнів: простих вірян, парафій, священиків, монахів і єпископів. Бути найкращою Греко-Католицькою Церквою. Ми бачимо, що люди шукають. Люди, які були або й не були охрещені, люди, які можуть декларувати або й не декларувати себе православними, але вони шукають; і ми повинні запросити до найкращого досвіду Церкви, який вони можуть знайти. Українці ведуть себе немов під час «шопінгу», особливо в Києві. Ми повинні запропонувати їм наш досвід, і якщо вони не приймуть нас і скажуть: "Ні, ми хочемо залишитися православними", то це - нормально. Але я думаю, що деякі люди можуть прийти до нас. Ми бачили це під час цьогорічного Великодня, коли багато людей прийшли до греко-католицьких церков благословити кошики. Вони шукають. І моїм побажанням для Церков буде, щоб в екуменічному дусі вони були кращими представниками своєї традиції.

Під час візиту Ad Limina Франциск зазначив, що українські єпископи двох обрядів могли б мати трохи кращі стосунки…

Коли я був призначений в Україну, під час аудієнції Папа Бенедикт XVI дав мені одне завдання - спробувати покращити стосунки між Греко- й Римо-Католицькою Церквами. Але ми ще не досягнули цього.

Але розбіжності між єпископами існують і в інших країнах…

Це, як правило, питання конкретних осіб, але в Україні проблема полягає в тому, що ці міжособистісні непорозуміння переносяться на ціле тіло Латинської або Греко-Католицької Церков. Можливо, це - несправедливо, і ми повинні сказати, - ні; це - Томас, який має непорозуміння з Григорієм, однак ми не маємо такої можливості з огляду на те, ким ми є як Церква. Тому за нинішніх обставин, в кінцевому підсумку, непорозуміння постає як конфлікт між «латинянами» і «греками». Звичайно, є й греко-католики, які не ладять один з одним, і те ж саме стосується латинян, але з цього не зробиш новини (сміється).

Отже, Ви виконали ваше завдання?

Ні, мені не вдалося (сміється). Але ця зустріч монашества (розмова з архиєпископом Ґалліксоном відбулась під час Асамблеї монашества у Львові, організованій спільно Римо-Католицькою та Греко-Католицькою Церквою) – це вікно можливостей, і дуже добрий досвід для самих богопосвячених осіб, і, я думаю, це також може стати творчим поштовхом для вирішення цих проблем.

Іноді створюється відчуття, що Папська комісія зі сприяння єдності між християнами, зокрема та її частина, яка працює в діалозі з православними Церквами, знаходиться занадто далеко від самої точки дотику між католиками і православними. Працюючи нунцієм в Україні, Ви бачили православний світ лицем до лиця, то ж, якими є Ваші думки з цього приводу?

Серед речей, на яких наголошував Другий Ватиканський Собор, це - «субсидіарність», проте однією з перших помилок, зроблених після Собору, була централізація багатьох процесів, включаючи екуменічні ініціативи. Хто повинен бути головним рушієм екуменізму? Чому Римо-Католицька Церква не може бути членом Всесвітньої Ради Церков? Завжди звучить відповідь, що таке членство було б асиметричним. Папське служіння не має аналогів, і тому він не може належати до ВРЦ. Але чому сам Папа повинен брати участь у Всесвітній раді Церков?

На мій погляд, практичний екуменізм повинен втілюватись на місцевому рівні. Святіший Отець повинен призначити главу Церкви тут, Верховного Архиєпископа, щоб вести діалог з православними в Україні, і екуменізм повинен реалізуватись на цьому рівні. Так само в інших місцях. У Сполучених Штатах Конференція єпископів повинна вирішувати, хто буде мати справу з різними видами діалогів. І це має бути останньою інстанцією в плані спілкування. Вони повинні інформувати Святішого Отця, щоб він пам’ятав про ці справи у своїх молитвах та навчанні. Але фактично екуменізм має відбуватися на місцевому рівні, а не на рівні Вселенської Церкви. І це не суперечливе твердження: основною точкою, від чого я відштовхуюсь, є II Ватиканський Собор і принцип субсидіарності.

Яким був Ваш найбільший виклик під час служіння в Україні, коли Ви намагались донести інформацію про Україну до ширшого світового загалу?

Це виклик, який був спільним для багатьох послів. Багато послів змушені прориватись не лише крізь пропагандистські заслони, але й цілу низку упереджень про цю частину світу. Деякі з послів, звичайно, не досягли великих успіхів, але багато з них є дуже чудовими людьми, які розуміють проблему і роблять все можливе, щоб інформувати свої столиці, про те, що відбувається тут, і те, що поставлено на карту. Подібним, але по-іншому, звичайно, було й моє завдання в якості дипломата Святого Престолу, щоб заохотити людей в Римі (так само, як хтось намагається заохотити людей в Мадриді, в Парижі, або ж в Берліні), щоб вони поглянули по-новому на цю реальність і сказали: «Можливо, варто переглянути упередження, ідеї, звички, які виробились з моменту здобуття незалежності Україною, після розпаду Радянського Союзу. Необхідно ще раз подивитися і знайти інший спосіб ставлення до цієї частини світу".

Революція гідності була викликом для Вас. Що, на Вашу думку, буде викликом для наступного нунція?

Ви хочете, щоб я поглянув у свою кришталеву кулю?

Є багато різних речей. Моїм великим бажанням є мир і стабільність для цієї країні. Тому що є великий ризик, і я говорив про це в різних контекстах, для Римо-Католицької Церкви тут, в Україні. Бо тут Римо-Католицька Церква має ту ж вікову структуру, як і всюди в Європі. Більшість людей належать до старшого покоління. Є порівняно мало молодих людей і дуже мало дітей. Коли ці діти завершують свою школу, батьки часто відправляють їх до Польщі на навчання. І вони ніколи не повертаються. Це ставить нас в дуже ж ризиковану ситуацію, як сталося, наприклад, з вірменами-католиками при комунізмі. Через два покоління, якщо ми не матимемо миру і розумного рівня добробуту (щоб люди мали гідне життя), Римо-Католицька Церква зникне в Україні.

Тому нунцій повинен зробити все, щоб сприяти миру.

Іншою справою, окрім війни, з огляду лише на церковні справи, якщо взяти до уваги питання Української Греко-Католицької Церкви, я б хотів бачити більше прогресу у справі реалізації цією Церквою свого потенціалу. Коли я говорю з Блаженнішим Святославом про речі, які я хочу від цієї Церкви, він посміхається і каже: "Ваше Високопреосвященство, повільніше! Ми будемо там!» Наприклад, УГКЦ повинна мати той же канонічний статус, який мають Патріархати, не обов'язково, щоб була така ж назва, але обмеження канонічного права, які стосуються Верховного Архиєпископа, повинні бути зняті, і він повинен мати той же статус, як Патріарх. Я сподіваюся, що мій наступник буде розуміти ці речі і просунеться трохи далі в цьому напрямку.

Біографія

Томас Ґалліксон народився в Су-Фолс, штат Південна Дакота, США,  14 серпня 1950 року. Був висвячений на священика 27 червня 1976 року. 11 листопада 2004-го був висвячений в сан єпископа в його рідному місті та отримав титулярний осідок Бомарцо.

Свою дипломатичну службу при Святому Престолі розпочав 1 травня 1985 року і працював з дипломатичними місіями в Руанді, Австрії, Чехословаччині, Єрусалимі, Ізраїлі та Німеччині.

Має науковий ступінь з канонічного права. Володіє англійською, італійською, французькою та німецькою мовами.

Першим місцем служіння в якості Апостольського нунція були Тринідад і Тобаго, Антигуа і Барбуда, Барбадос, Співдружності Багамських Островів, Співдружності Домініки, Гренади, Гайани, Ямайки, Сент-Кіттс і Невіс, Сент-Люсія, Сент-Вінсент і Гренадини і Республіка Суринам - тобто дванадцять незалежних держав у регіоні.

Він також був Апостольським делегатом у регіоні Антильської єпископської конференції, яка включає англійську, французьку (за винятком Гаїті) і данські території в Карибському басейні, в цілому двадцять два острови з власними урядами. Загалом там діє вісімнадцять єпархій і дві місії Sui iuris. Архієпископ Ґалліксон був п’ятим нунцієм в цьому регіоні.

21 травня 2011 року Святіший Отець призначив його апостольським нунцієм в Україні. 5 вересня 2015-го Архиєпсикоп Томас Ґалліксон був призначений Апостольським нунцієм в Швейцарії та Ліхтенштейні.


Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на RISU.