Розмова з настоятелем УГКЦ, верховним архієпископом Києво-Галицьким Святославом (Шевчуком), який на вихідних побував у Одесі.
Інтерв'ю з ієрархом було призначено відразу після недільної літургії в маленькому храмі св.Андрія Первозванного на Гімназійній вулиці. Невеликий храм не зміг вмістити всіх бажаючих; багато людей слухали молитви і пастирське слово прямо на вулиці.
Після служби довелося ще трохи почекати Патріарха, який не встиг навіть зняти священного одягу, коли Блаженнішого оточила зграйка молодих людей. Було цікаво спостерігати за їх бесідою: вона чимось нагадувала зустріч з популярним рок-музикантом або кінозіркою. Хлопці та дівчата, які опинилися студентами одеських вузів, розповідали про своє життя, хвалилися досягненнями і з задоволенням робили селфі на пам'ять. Була присутня щира радість можливості приватної розмови з шанованою людиною, на яку, по всій видимості, хочеться рівнятися.
Тому пропозиція взяти інтерв'ю у предстоятеля УГКЦ я прийняв з натхненням і, скажу відразу, не розчарувався. Ми розмовляли в маленькій кімнатці канцелярії Одеського екзархату греко-католиків на Гімназійній вулиці.
ПРО МОРАЛЬНУ РЕВОЛЮЦІЮ
Зараз багато хто вважає, що першоджерело всіх проблем, які є зараз в Україні - це криза моралі. Корупція, проблеми в сім'ях, нездатність людей об'єднатися для спільних дій - це все наслідки цієї кризи моральності. І поки не буде зрушень в сфері моралі, ніяких позитивних змін не вийде - ні політичних, ні економічних. Якщо ви згодні з цією точкою зору, то скажіть, якими мають бути ці зрушення - це повинна бути революція, або, може, повільна еволюція, або якась особлива «моральна реформа»?Скільки часу на такі зміни може знадобитися?
Я повністю згоден з тим, що у всіх видах людських відносин - чи то ми говоримо про державу, про громадянське суспільство, про сім'ю, або про світове співтовариство - криза людських відносин завжди має причиною кризу моралі.
Поняття моралі сьогодні є дуже широким, люди вкладають різний зміст у це слово. Ми далекі від того, щоб моралізувати. У християнському баченні мораль має релігійний фундамент. Ми говоримо, що фундаментом здорового суспільства і закону є мораль, але фундамент моралі - це релігійне і духовне життя. Правила моралі виникають з правил відносин між Богом і людиною. Як людина ставиться до Бога, так відноситься і до іншої людини.
Всю християнську мораль, весь моральний закон можна звести до двох заповідей любові: любові до Бога і любові до ближнього. На цих правилах базується весь гуманізм ХХ століття. На повазі до гідності ближнього, яке випливає з імперативу любові, і будується вся європейська цивілізація. Повага до гідності людини - це наріжний камінь соціального вчення церкви.
Але коли ці фундаменти зруйновані, коли відносини між людьми спотворені - очевидно, що тоді руйнується все. Ви згадували про корупцію - це тільки один з видів перекручених відносин між людьми. Сьогодні в суспільстві є безліч інших серйозних моральних проблем.
Я згадую, як колись вивчав медицину. Мене вчили: «немає хвороб, є хворі люди». Немає моральних проблем держави і суспільства, є моральні проблеми людей, їх особистої поведінки, їх особистої відповідальності.
Ви питаєте, що і як робити? Я думаю, що в Євангелії є відповідь. Справжньою революцією, радикальною, тектонічною зміною, реальною силою, яка може оновити фундаменти суспільства, є звернення до віри і покаяння. Без покаяння, без звернення до істини неможливо змінити своє життя.
Не можна говорити про «виправлення» тих чи інших моральних хворіб, якщо ми не говоримо про зміну життя і покаяння людини. Ми дуже часто чуємо: «зрадник повинен покаятися перед своїм народом», або «корупціонер повинен покаятися перед тими, кого він обікрав». Або, наприклад, «несправедливий суддя повинен покаятися перед тими, кого він незаконно посадив за ґрати». Але всі ці види покаяння мають єдиний спільний корінь: людина повинна покаятися перед Богом, і тоді вона знайде новий сенс свого життя, знайде сенс морального життя. Тільки тоді можна говорити про якісь зміни.
Звернення до Бога, до Істини - це внутрішній процес. Це внутрішній Великий Вибух, внутрішня революція. Папа Бенедикт казав, що найбільша революція - це християнське звільнення від гріха. Найбільша свобода людини - це свобода від гріха. Справжньою свободою є здатність людини творити добро. Поки ми не будемо здатні до такого виду моральної поведінки, яка єдино є творчою, ми самі будемо руйнувати своє життя, свою державу, ми самі собі будемо внутрішніми ворогами.
Сьогоднішнє українське суспільство живе в стані війни, у нас вистачає зовнішніх ворогів. Але чим більше морально розбите суспільство, тим слабкіше воно обороняється від агресора.Тому зараз церква постійно закликає людей словами, якими починається Євангеліє від Марка: «Покайтеся і віруйте в Євангеліє».
ПРО ВІЙНУ І ПОРЯТУНОК
Разом тим, зараз можна почути думку, що нинішня війна на сході України - це покарання за гріхи і відступ від віри. Чи поділяєте ви цю ідею? Якщо немає - розкажіть, як ви бачите цю ситуацію з духовної точки зору.
Я не поділяю цю думку. Я думаю, що війна як кара Божа за гріхи стосується того, хто війну починає. Війна - це покарання для агресора.
Подивіться, історія ХХ століття показує, що ті агресори, які починали світові війни, їх програвали. Тобто - вони виявлялися жертвами свого власного злочину.
Ми віримо в милосердного Бога, який сам каже: «Я - довготерпеливий і многомилостивий, я не хочу смерті грішника, а тільки щоб він навернувся [до віри] і жив». Якщо говорити коротко, Бог не карає. Людину карають її власні злочини. Тому я думаю, що покарання за гріх впаде на того, хто почав війну.
Якщо ми говоримо про український народ, то ми сьогодні перебуваємо в стані війни, захищаємо свою країну. Ми переживаємо не тільки трагічні, але й героїчні часи. Сьогодні ми до кінця не розуміємо, чому Бог допустив ці випробування, цю війну. Все це ми дізнаємося тільки на Страшному Суді, коли розкриється весь задум Божий всієї історії людства, від початку до кінця. Тоді ми усвідомлюємо, що таке нинішня війна в Україні, що це за ланка в ланцюзі, її головні причини, дійові особи - все дізнаємося. «Немає нічого таємного, що не стало б явним», - говорить Ісус.
Однак в нинішніх обставинах ми - жертви цієї війни. Її нам нав'язали. І що цікаво, сам Син Божий, Ісус Христос, завжди сам себе ототожнює з жертвою. Більш того, він не просто ототожнює - він сам став жертвою, добровільно прийняв на себе агресію людей і таким чином дав людству можливість знайти вічне життя. Цю жертву Христову і дар вічного життя ми, християни, називаємо Порятунком.
Тому, коли йдеться про війну, як болі і страждання, я розглядаю її через призму хресної жертви Ісуса. Голос совісті і обов'язку підняв кращих синів і дочок українського народу, вивів їх з теплих квартир з м'якими диванами і покликав в холодні окопи. Зараз вони віддають життя за свою Батьківщину. У таких надзвичайних обставинах український народ проявив надзвичайну життєву силу. Такої здатності захищати свою країну не очікував ні наш ворог, ні, можливо, сите і самовдоволене європейське співтовариство, яке думає тільки про свої особисті, егоїстичні інтереси. Тому я стверджую, що сьогодні війна в Україні - це не тільки велике випробування, але також прояв як мужності, героїзму людини, так і сили і благодаті Божої.
Ми ще до кінця не знаємо всієї правди про війну, яку веде Україна. Можливо, з часом історики відкриють всі архіви дослідять все це. Але сьогодні вже неозброєним оком видно, що наш народ в цій війні показав себе народом християнським, народом віруючим, народом, який здатний пережити ці страждання як спосіб покаяння і навернення до Бога.
Зараз ми є свідками грандіозного пошуку сенсу людського життя, людського страждання, людського болю. Знайти відповідь на це питання можна тільки в християнській вірі. Жоден політик чи державний діяч відповіді на нього не має. Тому війна для України - це випробування, яке в майбутньому може виявитися моментом, коли ця готовність до пожертви дасть життя майбутнім поколінням і стане фундаментом оновленої незалежної України.
РЕЛІГІЙНИЙ СВІТ І СВІТСЬКА ВІЙНА
Якщо винести за дужки зовнішній вплив і зовнішнє втручання, у нас є наша, українська проблема. Якщо ми хочемо жити в мирі та злагоді, нам потрібно освоїти складну науку - навчитися мирно жити, співіснувати, співпрацювати людям з різними політичними поглядами. У нас немає такого досвіду, але він є у світових релігій, які пройшли через багато століть ворожнечі і навіть війн на взаємне знищення, але зараз навчилися мирно жити і співпрацювати. Як ви думаєте, чи варто українському суспільству намагатися переймати цей досвід мирного релігійного життя і переносити його в світське, політичне, громадське життя?
Ми, християни, віримо в природне, природне добро людини, тому що людина створена за образом і подобою Божою. Тобто людина - це уособлення Божої любові. І все, що суперечить цьому, для людини чужими й неприродними. Ми дуже часто сьогодні відчуваємо, що людині неприродно ненавидіти. Ненависть виснажує, вбиває, знекровлює. Людині природно жити в любові і в мирі.
З такою, я б сказав, антропологічною основою християнського розуміння людського єства ми можемо стверджувати, що будь-яка справжня, чи не фальшива релігія є носієм миру.
Сьогодні в світі ми бачимо колосальну небезпеку - думаю, що всі релігійні діячі повинні її усвідомлювати. Це небезпека інструменталізації релігії, перетворення її в знаряддя. Тобто - використання релігійних спільнот, релігійних навчань і структур, організацій і церков з метою агресії, з метою досягнення якихось геополітичних планів. Те, що сьогодні це іноді є причиною нерозуміння і воєн, коли хтось намагається внести релігійне забарвлення - це насправді злочин проти релігії. Неможливо вбивати в ім'я Бога, бо так ми цього Бога принижуємо. Це найбільша образа і великий цинізм.
Повернемося на нашу землю. Коли ми говоримо про Україну, у нас є дуже цікавий досвід не тільки співіснування, але і співпраці різних християнських конфесій і різних релігій в контексті діяльності Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій, яка цього року відзначила своє двадцятиріччя.
Очевидно, що за часів Радянського Союзу існував своєрідний Pax Religioso Communista [ «Комуністичний міжрелігійний мир», - Ред.]. Всі релігії були контрольовані і маніпульовані, і очевидно, що відсутність релігійної свободи в певній мірі була причиною такого уявного релігійного світу. Як тільки комуністична система завалилася, з'явилися певні міжрелігійні, міжконфесійні протиріччя. Тоді був вибух релігійного життя в Україні, і глави конфесії в неформальній громадській організації (до речі, до цих пір ніде не зареєстрованої), яка сьогодні відома як Всеукраїнська рада Церков і релігійних організацій, навчилися разом працювати в ім'я свого народу.
Я б сказав, що діяльність цієї ради стала джерелом міжрелігійного миру, який сьогодні став фактором державної і національної безпеки. І ми бачимо як зараз, під час агресії проти України, дехто дуже хоче розпалити міжконфесійне протистояння і цей релігійний мир поламати, інструменталізувати різні релігійні почуття з метою конфронтації. І саме робота нашої ради стала прикладом того, що ми вміємо успішно цьому протистояти.
Що цікаво, коли святкували ювілей Ради Церков, всі релігійні діячі говорили політикам, які були присутні на заході: «Дивіться, ми всі різні, різних конфесій, різних релігій, але ми всі вміємо об'єднуватися в ім'я добра і свободи. Навчіться у нас! »
Часто буває, коли хтось один правий, то інший відразу стає неправим або винуватим. Якби ми на такому принципі будували діалог між церквами, нічого б не вийшло. Тому що може бути правим і той, і цей, і цей, і цей. Але має бути щось одне, спільне благо, в ім'я якого ми повинні навчитися співпрацювати. Тому я думаю, що не потрібно дивитися далеко за кордон, досить подивитися на те, як діють церкви і релігійні організації в Україні.
Наші політики, кожен з яких торгує своїми ідеями або намагається маніпулювати громадською думкою з однією метою - за всяку ціну прийти до влади, - можуть знайти хороший рецепт. І це знову буде заклик до покаяння: усвідомити, що мета не виправдовує засоби. Не можна довірити керівництво країною того, хто прийшов до влади нечесним шляхом і до цього показав себе нечесною людиною в приватному житті. Це наочно показали так звані «електронні декларації».
ПРО СЛОВА І СПРАВИ
На початку цього року в Гавані відбулася історична зустріч і була підписана спільна декларація Папи Римського Франциска і Патріарха Московського Кирила. Чи відчули греко-католики в Україні, в Росії якісь зміни у відносинах, можливо, в якійсь співпрацю з православними, чи ні?
Насправді ні. Навпаки, ми, греко-католики, зараз відчуваємо найвищий в новітній історії рівень агресії по відношенню до нас. Ми не знаємо, як це пояснити. І навіть декларація в Гавані, яка була, можна сказати, дуже прогресивною, виявилася невиконаною. Ми бачимо, як дехто прямо відмовляє католикам візантійського обряду в праві на існування, хоча в декларації це право підтверджується.
Дехто хоче завести нас в якесь ментальне і релігійно-культурне гетто, незважаючи на слова про те що греко-католики мають право на пастирську опіку. Дехто інтерпретує ці параграфи декларації як відмову греко-католикам в праві розвиватися. Ми знаємо, що життя - це розвиток, і коли у когось забирають право на розвиток - це значить, що забирають право на життя, хоча на папері його і підтверджують.
Тому я думаю, що сьогодні у нас великі складнощі з правильною інтерпретацією Гаванської декларації. Не знаю, можливо, були якісь позитивні зміни за межами України - наприклад, в Сирії або у інших християн Близького Сходу. Але якщо ми говоримо про нашу багатостраждальну Україну, то відчутних результатів цієї декларації ми поки не відчули.
ПРО ОДЕСЬКУ НЕТОЛЕРАНТНІСТЬ
Що ви скажете про життя греко-католиків в Одесі? Як складаються стосунки з місцевою владою, з державними органами? Які проблеми існують?
Наша громада в Одесі надзвичайно динамічна. За п'ять років мого архИпастирського служіння це третій мій приїзд до Одеси і другий візит в гості до приходу нашого маленького кафедрального, якщо його можна так назвати, храму св. Андрія Первозванного. Я можу говорити про колосальний динамізм і розвитку наших громад. Нас тут - десятки тисяч, але у нас фізично немає місця і можливості для того, щоб зібрати всіх разом.
Наша Церква розвивається незалежно від того, сприятливі у нас тут умови або несприятливі. Якщо розмова йде про сприйняття нашої громади або про ставлення до неї, то я б сказав, що сьогодні в Україні саме в Одесі вона найдискримінованіша. Ми досі не можемо домогтися права мати власний храм. Ви бачили наш кафедральний собор - це маленьке напівпідвальне приміщення. За всі роки існування спочатку Одесько-Кримського, потім Одеського екзархату ніяких зрушень не відбулося. Тому я думаю, що ситуація з греко-католиками в Одесі - це лакмусовий папірець, індикатор того, наскільки Одеса може називатися «порто-франко» і вважати себе дійсно відкритим містом. Ця відкритість означає, в першу чергу, ментальну відкритість і свободу від упередженості щодо тих чи інших релігій, організацій або церков.
Тому відносини з міською владою в Одесі, на мою думку, залишають бажати кращого. Ми завжди своєю присутністю намагаємося збагатити громаду того чи іншого міста. Вже сьогодні, в таких несприятливих умовах, в яких ми тут живемо, УГКЦ залишається осередком інтелектуального життя всеукраїнського та світового рівня, центром національного і патріотичного виховання. Наші священики здійснюють капеланську службу, зокрема, на кораблях українського флоту - до слова, я сьогодні відвідав флагман нашого українського флоту «Гетьман Сагайдачний». Наша церква завжди була, є і буде Церквою народної, Церквою патріотичної, високоінтелектуальною і державницькою.
Тому якщо Одеса хоче мати такий потенціал досить реалізованим, вона повинна приділити більше уваги Католицькій Церкві в цілому (бо сьогодні тут є чимало вірних латинського обряду) і греко-католицькій зокрема. Ми позитивно налаштовані, ми працюємо, ми намагаємося бути відкритими для будь-яких контактів. Я сподіваюся, що крок за кроком ми досягнемо бажаного результату, який буде благословенням і для міста Одеси, і для всього причорноморського краю, і для Української греко-католицької Церкви.
Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на dumskaya.net