Нещодавно в архикатедральному соборі Святого Юра у Львові відбулася непересічна подія. Цими днями владики Синоду Єпископів під головуванням Отця і Глави Церкви Блаженнішого Святослава хіротонізували нового єпископа для Філадельфійської архиєпархії УГКЦ в США. Новий єпископ Андрій (Рабій), корінний львів’янин, проте вже довгий час душпастирює в США. Під час перебігу Синоду Єпископів представникам Департаменту інформації УГКЦ вдалося поспілкуватися із владикою Андрієм. Він розповів про своє дитинство, про роки навчання в семінаріях та про душпастирство в США.

Владико Андріє, як так вийшло, що ви народилися у Львові, навчалися в Івано-Франківській духовній семінарії і душпаспастирювали у Філадельфійській архиєпархії?

Це дуже довга історія, але тепер, оглядаючись в минуле, я розумію, що таким був Божий промисел. Тож, я народився у Львові і, після навчання в школі, я ще не був повнолітнім (не мав 18-ти років). Тому я подав документи на навчання в Івано-Франківську духовну семінарію, бо туди приймали на навчання хлопців такого віку. Провчився я там два роки і коли ректором цієї семінарії став владика Іриней (Білик), то він запропонував мені продовжити навчання у США. Адже тодішній Митрополит Степан (Сулик) шукав студентів для навчання в семінарії Святого Йосафата у Вашингтоні. Нас було семеро відчайдухів і серед нас ще був один священик. Тож ми вирушили до Америки в серпні 1994 року.

Ми уявляли собі навчання в американській семінарії подібним, як в Україні. Але все було інакшим. Ми йшли навчатися в Католицький університет Америки і для цього наполегливо вчили англійську мову, бо було недостатньо просто вміти читати й писати. Згодом, через рік, я вступив на Філософський факультет в цьому університеті. У 1999 році я почав вивчати теологію в Домініканському богословському інституті. Тут варто додати, що це класична теологічна школа у Вашингтоні. Завершив я там навчання в 2002 році.

Мені почали трястися ноги і я звернув з дороги

 

Пізніше я став душпастирем в штаті Нью-Джерсі, де служив три роки. Згодом я знову навчався у Вашингтоні, але цього разу вивчав канонічне право. У 2008 році я здобув ступінь ліценціата канонічного права і знову служив при парафії. У той самий час Митрополит Стефан (Сорока) вирішив мене призначити канцлером, потім архівістом, згодом я мав ще інші посади. Останньою була посада протосинкела Філадельфійської архиєпархії. Наприкінці липня я дізнався про мою номінацію, яка офіційно була проголошена 8 серпня.

А чи пригадуєте той день, коли вам повідомили про вашу номінацію?

Чесно кажучи, того дня я їхав в машині. Митрополит Стефан мені зателефонував і каже: «Андрію, ти сидиш?» А я йому: «Я за кермом». Митрополит тоді каже: «Стань і не їдь». А я на те йому: «Я можу їхати і розмовляти». Тоді Митрополит сказав про моє призначення Єпископом-помічником. Мені почали трястися ноги і я звернув з дороги (сміється). Насправді, мені було важко в це повірити і був потрібен час, аби прийти до тями.

Цікаво знати, владико, як зародилося ваше покликання. Завжди, коли проводиш інтерв’ю з визначними священиками, єпископами, то часто вони розповідають, що брали приклад з когось (із священика чи ченця). Чому вирішили пов’язати своє життя з Церквою?

Моє зацікавлення розпочалося відколи я почав прислуговувати при вівтарі в соборі Святого Юра. Цікаво, щонеділі в соборі часто була Архиєрейська Літургія за участю єпископа, або навіть Блаженнішого. Мене захоплювало бачити архиєреїв, особливо, коли їх було так багато на Синоді Єпископів. Цей спів, велич, краса богослужінь мене надзвичайно захоплювала. Тоді ж я задумувався про своє покликання в житті. Я точно знав, що хочу бути в Церкві. Моя родина мене підтримала в моєму прагненні. Коли прийшов час визначатися із подальшим шляхом, я пішов у семінарію.

У якій родині ви зростали? Чула про ваш цікавий родовід.

У батька моєї матері, тобто в мого діда, був брат, який був священиком. Нажаль, він помер ще в молодому віці. Мій дідо також хотів навчатися в семінарії, та в 1939 році прийшли радянські війська до Львова. Тож він не мав змоги навчатися в семінарії і вступив у Львівський політехнічний, тоді ще інститут. Мій дідо з татового боку був дуже відданий Церкві. Для мене він був «дитячим проповідником». Тоді ще в радянські часи, коли ми сідали за Святу Вечерю напередодні Різдва, він завжди мені розповідав мало не все Євангеліє за півгодини. Я дуже любив слухати його розповіді. Завжди дивувався йому, адже він закінчив чотири класи, а мав таке глибоке знання і міг мені так цікаво пояснити, що я завжди хотів його слухати. Саме вони стали великою частиною мого шляху до покликання.

А зараз ваші батьки усвідомлюють, що їх син став єпископом?

Гадаю, їм поки важко це усвідомити. Вони були здивовані моєю номінацією, і ще більше я їх здивував, коли сказав, що хіротонія відбудеться в соборі Святого Юра. Гадаю, це був позитивний шок для них, так, як і для мене в той час.

Ви щойно розповіли про своє покликання, яке було тривалим. Адже не раз так буває, що посеред ночі встаєш і чуєш поклик Божий. У вашому випадку це був тривалий шлях змалку. Тож, як розпізнати своє покликання і відповісти на нього?

Читаючи Святе Письмо ми бачимо, що кожна людина, покликана Богом, була вибрана в різний спосіб. Пригадаймо Мойсея. Його покликання розпочалося із куща, що палав. Його це зацікавило, він підійшов до нього, почув голос і злякався: «Мойсею, зніми сандалі свої». Пригадаймо Йону, коли він почув, що Бог його кличе, то почав втікати. А коли отямився, то довірився Богові. Кожна людина має своє покликання.

Головне в розпізнаванні покликання завжди бути відкритим до всього в житті. Потрібно зважувати всі можливості і варіанти. І обов’язково рішення прийде несподівано. Бог раптово все може змінити і переписати. Аби не мати великого шоку, краще бути відкритим і зважувати все. Бо, коли ми кажемо тільки своє «я», тоді існує мало місця Божому промислові і провидінню в житті.

Я почав із собору Святого Юра і я таки повернувся до нього через 27 років

Коли я тепер оглядаюся назад на своє життя, то це усвідомлюю. Бо був Божий палець в моєму житті. Я почав із собору Святого Юра і я таки повернувся до нього через 27 років. А в ці 27 років багато було того, чого я не міг зрозуміти, а лише тепер почав це усвідомлювати.

Як не пропустити, не втратити своє покликання?

Наведу приклад зі свого життя. Із самого початку, коли прислуговував в соборі, була можливість поїхати до Рима вчитися в семінарії. Але в той час я вже подав документи на навчання в семінарію в Івано-Франківську і мене туди прийняли. Я міг тоді ще змінити семінарію для навчання, але я пішов туди, де вже був зарахований. Через два роки я таки поїхав на навчання закордон. Це були не звичайні семінарійні студії, а класична освіта в одному із найкращих  університетів. Крім всього, мені було тяжко вчитися ще й іноземною мовою. Але Бог допоміг. І були такі моменти, що я міг заплакати, хотілося залишити все і додому поїхати, але, приділивши 15 хвилин молитві, я казав собі: «Андрію, вставай і йди вчитися далі». Потрібно знати чого ти сюди прийшов і до чого Бог тебе кличе. А якщо Він тебе кличе, то Він тобі дасть все необхідне. Головне, ніколи не боятися. Якщо людина чує поклик в своєму житті служити Богові і він є щирим в серці, то непотрібно ніколи боятися. Звичайно, буде тяжко! Ви погляньте тільки на життя апостолів, десять із них були замордовані за віру. Але Бог нікого не залишив і всі вони стали святими, яких ми почитаємо і з яких беремо приклад.

У кожного єпископа є свій підхід до служіння в єпархії. А ви з чого розпочнете своє служіння?

Будучи на посаді протосинкела архиєпархії я знаю, які існують потреби. В останній час існує велика потреба далі організовувати нашу українську громаду, Церкву в Америці. Попереднє покоління емігрантів знали, що вже не повернуться, тож засновували тут інституції (страхові компанії, фінансові установи, банки, школи). Попри те, що вони в той час не мали грошей, гуртом збирали кошти на будівництво храмів. Тепер характер еміграції дещо змінився. Бо вона є еміграцією із економічних мотивів, а не політичних, як тоді було. Українці їдуть туди, де є робота. Не завжди теперішні мігранти пристають до встановлених осідків української громади. Вони можуть жити в тих місцевостях, де ще ніколи не було українців. Тому моїм завданням є довідатися про них і намагатися організувати місійні парафії чи осередки, аби вони не загубилася і плекали українську культуру, віру, традиції. Це буде одним із моїх пріоритетів єпископського служіння.

Багато єпископів із-за кордону кажуть, що діаспорна українська молодь вже мало спілкується рідною мовою, і, часом, рідко ходить до церкви. Чи справді це так?

Це не тільки проблема нашої української еміграції, діаспори. Це стосується всіх, бо наші діти, які там є, навіть між собою стараються говорити англійською, іспанською. Дивлячись на інших дітей, вони повторюють за ними. Вони вже більше захоплені тим духом часу, в якому вони є. Це не суто українська проблема. Просто в теперішньому суспільстві діти такими є.

Те, що вони не розмовляють українською, не означає, що вони перестали бути українцями

Дітям, які роджені в еміграції, ми можемо розповідати цілими днями якою гарною є Україна, милозвучними є українські пісні, багатою є наша культура, а вони послухають і скажуть: «Це все гарно, але ми зараз є у США». Тому для них це стає другорядним. Нажаль, таким є виклик часу.

Чи не перестануть вони в такому разі ходити до церкви?

Цього не станеться, бо скажімо в США ми маємо вже п’яте покоління дітей українців, народжених в США. І є такі місцевості, які дуже вболівають за Церкву й українську культуру. Попри те, що вони можуть знати лише кілька слів українською, але вони знають наші звичаї. Те, що вони не розмовляють українською не означає, що вони перестали бути українцями.

Ваша біографія єднає дві дійсності (в Україні і за кордоном). Що, на вашу думку, бракує чи чого би мали навчитися парафії з України в наших парафій у США і навпаки, в контексті стратегії розвитку Церкви «Жива парафія – місце зустрічі із живим Христом»?

Сама стратегія стосується стандартів парафій для УГКЦ загалом. Оскільки парафії в Україні є на одному рівні, а парафії за кордоном є на іншому, то ці стандарти дозволяють їх урівняти. Який би парафіяльний досвід могла дати Америка Україні? Насамперед те, що наша Церква є не тільки для українців. У нас є такі парафії, де приходять на богослужіння люди з Китаю, В’єтнаму і вони вважають себе нашими парафіянами. Вони вдягають наші вишиванки на богослужіння. І, можливо, вони є більшими українцями, ніж наші етнічні українці. Це урок для нас, бо ми не повинні обмежувати себе тільки за етнічними ознаками. Натомість від українських парафій наші парафії в США повинні переймати вміння плекати духовне життя. Бо в США всі кудись поспішають…Завжди бракує часу. Приділяється мало уваги духовному життю.

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Департамент інформації УГКЦ.