Верховний архієпископ Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук у розмові з Catholic.by розповів про відносини УГКЦ з державою і православними в Україні, а також про будівництво патріархату УГКЦ.

- Владико, як на сьогодні виглядають відносини УГКЦ з державою?

Наша Церква завжди виступала за партнерські відносини між Церквою і державою. Саме ця модель сьогодні лежить в основі наших відносин, які будують все Церкви України і держава.

Ми відійшли від часів Радянського Союзу, коли держава контролювала Церкви, а Церкви не мали свого представництва в державних органах. Тобто існувала структура уповноваженого, який був «єпископом» над єпископами і представляв перед державними структурами релігійне життя в країні. Ця система в Україні була скасована, так як Церкви вважали можливим самостійно представляти себе у відносинах з державою. І цей спосіб відносин - відносини партнерів.

Ми хочемо співпрацювати з державою заради блага нашої батьківщини, на благо нашого народу. І, звичайно, наша співпраця стосується наших компетенцій: Церква займається пастирським служінням, соціальним служінням. Католицька Церква, між іншим, активно входить в сферу освіти - від дитячого садка, католицької школи до львівського католицького університету, який на сьогодні єдиний на всьому пострадянському просторі.

 

Для нас, як для Церкви, дуже важливо тримати дистанцію від державних органів і від політичного життя в країні. Це нам дає свободу. Дає свободу навіть критикувати, говорити правду, виконувати пророчу функцію, яку має Церква по відношенню до державної влади.

З історії ми знаємо, що між короною і престолом існує близький союз. Такий канкубінат між державною владою і Церквою (...) є дуже небезпечним для Церкви, так як структури державні, політичні приходять і йдуть, а Церква вічна. Здоровий поділ між державою і Церквою йде на користь і державі, і Церкві. Однак поділ не означає протиставлення. Ось на такому розділі як раз і будується партнерство, де ми, будучи різними структурами, виконуємо різну місію, але служимо одному народу.

- Завжди на ініціативи Церкви держава дає позитивну відповідь?

Не завжди. Йде діалог, іноді дуже непростий. Державні політики мають спокусу інструменталізавати Церкву, тобто використовувати її як інструмент у своїй діяльності, особливо якщо рейтинг, шанування Церкви вище рейтингу або поваги тих чи інших політичних партій і державних структур. Тобто, небезпека інструменталізації Церкви державою завжди існує. І ми це добре розуміємо.

Ми прагнемо розвивати релігійну свободу і розуміємо, що рівень розвитку держави завжди можна виявити за рівнем релігійної свободи.

Якщо Церква інструменталізується, коли Церква заганяється в якісь вузькі конфесійні рамки, коли діяльність дозволяється тільки всередині храму, проголошення християнських принципів в суспільстві обмежується, тобто всі аргументи стверджувати, що свобода, демократичність такої держави знаходиться на низькому рівні.

- Як виглядають відносини між Греко-Католицькою Церквою і православними в Україні?

У нас відносини історично складалися непросто. Особливо після 1946 року, коли Сталін, інструменталізуючи Російську Православну Церкву, ліквідував нашу Церкву в Радянському Союзі. З тих пір наша Церква відійшла в підпіллі.

- Як проходила ліквідація?

Було скликано Львівський псевдосабор, на якому не було ні одного нашого єпископа. Загрозою і силою відвезли наших священиків, які нібито оголосили відкріплення від Ватикану і добровільний вступ в лоно Російської Православної Церкви. Звичайно, в умовах сталінського режиму не доводилося говорити про добравільність, особливо в таких рішеннях.

На нашу думку, це був момент уніятизму, коли відділяється частина від однієї Церкви і приєднується до іншої. Безумовно, всі наші святині, все наша майно були конфісковані і передані Російській Православній Церкві. І якщо наша Церква вийшла з підпілля в кінці 1990-х років, коли ще в Радянському Союзі при Президентові Горбачові в 1989 році було отримано дозвіл на реєстрацію наших парафій, безумовно, почалися суперечки щодо наших святинь і можливості повернутися в свої катедри, а значить відродити повноцінне життя.

На сьогодні в Україні, навіть в умовах війни, нам всім вдається зберегти міжрелігійний мир. Безумовно, ми різні, у нас різна історія, але ми намагаємося вчити наших віруючих поважати православних.

Проблема України в тому, що православ'я в ній розділене, є три православні конфесії: Московський Патріархат, Київський Патріархат і Автокефальна Православна Церква. Безсумнівно, це впливає на загальне міжрелігійне життя в Україні, так як ми, католики, є релігійною меншиною. Греко-католиків в Україні 10% від загального числа населення. Ми, будучи меншістю, звичайно, молимося за зв'язок українського православ'я і намагаємося робити все, щоб лікувати рани минулого, не ображати наших братів і сестер, а також робити все, щоб наш діалог, наша взаємоповага і співробітництво розвивалися.

- Чи працюють іноземні священики в Українській Греко-Католицькій Церкві? Чи не виникають проблеми з можливістю їх перебування і служіння в Україні?

У нас майже немає іноземних священнослужителів. Є одиниці, які приїжджають викладати. На початку 1990-х років приїжджали священики з заходу, але для того, щоб відродити структури. Зараз іноземних священиків у нас практично немає.

- Це говорить про належний рівень своїх покликань.

Так! У нас є п'ять семінарій, в яких навчаються близько 800 семінаристів. Але затребуваність священиків існує. Однак, слава Богу, українська Церква дає Україні необхідну кількість покликань. Навіть більше: сьогодні наші священики, монахи і монахині їдуть на захід для служіння. І навіть єпископи (посміхається - ред.). Ось я був першим єпископом з України, який поїхав служити в Аргентину.

Тому у нас ситуація протилежна: не з-за кордону приїжджають в Україну, а з України їдуть священики в наші єпархії, наші структури, наші парафії по всьому світу.

- Після того, як Ви стали на чолі УГКЦ, Ви заявили, що маєти намір будувати патріархат. Будь ласка, поясніть, у чому суть цієї структури і як би змінилася ситуація УГКЦ, якби патріархат був встановлений?

Всі локальні Церкви в міру свого розвитку прагнуть завершитися в структурі, яка називається патріархатом. Також, звичайно, і наша Церква, яка є католицькою, але східної, візантійської традиції, як локальна Церква свого права. І ми не можемо не розвиватися. Не розвиватися означає вмирати. А розвиватися означає будувати патріархат.

Тому, звичайно, як глава Церкви я оголошую, що метою мого служіння є всебічний розвиток нашої Церкви, а розвиток - це будівництво патріархату. Однак для нас патріархат означає перш за все бути хорошими і ефективними пастирями, мати необхідні внутрішні механізми нашої Церкви, щоб добре служити не тільки на території України, а й в усьому світі. Адже глава нашої Церкви очолює Церкву, яка живе в різних країнах, в різних структурах, молиться на різних мовах. І ось для того, щоб зберегти цю єдність, єдність нашої Церкви в усьому світі, нам необхідні певні механізми. І, звичайно, таким механізмом є патріархат.

У нас вже є майже всі структури, які ми називаємо патріаршими. Кожні п'ять років ми скликаємо патріарший Собор, на який приїжджають делегати з усього світу.

У нас є все, крім титулу. Навіть по канонічному праву я сьогодні маю всі ті права, які мають католицькі східні патріархи.

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на catholicby.