Владика Володимир (Груца): «Я думаю, Бог сміється, тому що Він є Богом радості»Зустріч з Єпископом-помічником Львівської Архиєпархії УГКЦ владикою Володимиром у мене асоціюється з усмішкою та легкістю. Ми розмовляли на досить глибокі теми, але просто і щиро. Ця зустріч стала ще однією намистинкою спогадів, яку не хочеться ховати у їхнє таємне місце, покрите пилом часу, а навпаки пам’ятати її, незважаючи на час. Для мене досвід такого спілкування є направду цінним, бо інколи вчить, інколи радить, але завжди надихає.       

Що таке Радість у Святому Дусі у повсякденному житті християнина? Чим вона відрізняється від стану вдячності або ж позитивної радості, як певної палітри емоцій?

Радість у Святому Дусі є одним з плодів Святого Духа. Яблуня чи будь-яке дерево має корінь. Воно відображає те, що є в корені. Корінь водночас дає живлення. Що є таким джерелом живлення для християнина? Це є Бог, віра в Нього. Ця віра, приносячи стабільність, також приносить людині внутрішній спокій. Коли людина має всередині спокій, вона задоволена, радісна. Це є щось більше, ніж емоція. Більше, ніж усмішка, якщо йдеться про зовнішнє вираження. Бо усмішка може мати різні форми вираження. Може бути також усмішка з розпачу, коли є безвихідна ситуація. Якщо йдеться про таку радість серця, тоді очі людини випромінюють її, тому що очі – це є двері до серця. Коли ми людину зустрічаємо – найперше, ми дивимось в очі. В очах відображається, що людина випромінює і чим живе. Тому радість є важливим елементом християнського життя.

Вміти приймати світло, бути колодязем щирості та доброти, вміти його дарувати – неабияка мужність та водночас складова на шляху до Бога. Отож, як навчитися цьому вмінню – радіти Божій присутності?

Це є завдання на щодень. Нас охрестили, але питання – чи ми цю віру далі плекаємо? Це є життя повсякденне. Також не вдасться бути таким «трошки християнином». Якщо людина не йде вперед у своєму духовному житті, вона тоді деградує. Є такий дуже гарний вислів про мед. Навіть якщо склянку з медом розбити, звідти потече мед. Якщо серце є наповнене тією Божою любов’ю, навіть якщо воно є зранене, навіть якщо воно є скривджене, все ж таки звідти буде йти доброта. Основне джерело живлення, щоб бути добрим колодязем і подавати далі воду життя, воду надії для інших людей – це є, без сумніву, Пресвята Євхаристія. Я б навіть сказав – це є найкоротша дорога до Бога. Дуже часто у пасторальному житті приходять люди і питаються – яка молитва є найбільш помічна? Найважливіше – це є Святе Причастя. Це є наша єдність з Богом. Тоді ми просто будемо мати велику потребу тією радістю ділитися. Бо в одній з криниць був дуже гарний напис, де писало, немовби криниця промовляє до перехожого  – «щаслива моя доля, бо я нічого не беру, а лише даю». Бо що колодязь потребує від людини? Але завжди дає їй чисту воду, бо має певне джерело в собі.

Який рецепт цього Божого таланту? Що потрібно людині для того, щоб не бачити зовнішній світ крізь призму смутку, а відкрити своє серце для Бога?

У нашому житті є притаманні моменти темряви. Ми від того не втечемо. Є ті страсні п’ятниці у нашому житті. Також є моменти, коли ми втрачаємо найближчих людей, коли вони відходять до вічності. Ми це у світлі християнської віри розуміємо, що вони відійшли до вічності, але чисто по- людськи це болить. Коли помер приятель Ісуса, Лазар, Він плакав. Мав певні емоції, те все, що характерне людині. Але тут є питання зцілення, терапії мого смутку, моїх зранень. Кажуть дуже влучно, що час лікує. Так, це є правда. Але час буде лікувати тоді, якщо його прожити в Божій присутності. Якщо ми будемо жити в агресії, час рани ще більше поглиблює. Деякі речі просто потребують часу. Тобто немає пояснень, немає властивих слів, а вимагається часу, прожитого в Божій присутності.

Що робити, коли розчарування, ще не загоєні рани образ та крихти зневіри тиснуть у скроні?

Завжди є важливо подивитися до джерела чи поставити собі питання – що далі? Уявімо собі: хтось мене образив, і я буду тримати на цю людину агресію. Тут навіть є питання людської зрілості вміти простити. Бо непрощення – це є для людини трагедія. Тобто людина себе знищує. Вона навіть не є свідома, наскільки вона себе руйнує. Каже: «Я не прощу». Що тоді далі? Але тут треба розрізняти: прощати і забути. Прощати треба однозначно. Тільки можуть бути ще рани, які пригадують цей момент, але цей момент людина вже відпустила. Тільки коли споглядає на ту чи іншу рану, на якийсь знак, рубець, в її уяві може прийти цей прикрий спогад, але вона вже простила, вже внутрішньо звільнилась. Тоді є дорога до зцілення рани. Бо якщо бракує прощення, тоді трудно надіятися на зцілення ран. Якщо немає якоїсь постанови поправи, зміни свого життя, тоді агресія людину внутрішньо з’їдає. Я пригадую собі один пасторальний випадок, розмову з одним чоловіком, який казав, що не може простити своїй близькій людині, яка його образила. Він каже: «Я не прощу». Я питаю: «Чому?» Він відповідає: «Бо не можу простити». А я кажу: «Чи ви колись думали про таке, щоб забажати хотіти простити?». Він: «Про це я ще не думав». Завжди дорога до чогось є певним процесом. Щоб дійти до джерела чистої води, часто потічок є дорогою до того джерела. Якщо ми побачимо потічок, нам цікаво, де є джерело. Тоді за цим струмочком можна дійти до джерела.

Як впливає Радість у Святому Дусі на життя, на світосприйняття та на бачення самого себе? Чи є це дорогою до розуміння самого себе?

Якщо йдеться про радість, я б також дав аналог, як задоволення собою і всім, що є довкола. Звичайно, що воно впливає на фізіологію, навіть на кровообіг та судини. Бо коли людина постійно напружена, то судини звужуються, і тиск також підскакує. Вплив на нервову систему, якої не видно, але яка є важливою для цілого організму. Але тут також ідеться про певну зрілість у дорозі до святості. Якщо йдеться про радість чи гумор, це дуже добра річ. Бо навіть кажуть, що якщо є сумний святий, то це сумнівний святий. Святий є радісний. І ми маємо цілий ряд прикладів святих – це той же Томас Мор, Філіп Нері. Коли Томаса Мора засудили до смертної кари, він мав йти до шибениці. Він говорить до одного зі своїх катів – поможи мені там вилізти, назад я зійду сам або – не роби кривди моїй бороді, бо вона нічого поганого не зробила. Також є дуже гарна книга «Святі з почуттям гумору», де в центрі уваги два святі Папи, Іван XXIII та Іван Павло II. Це є такий дуже реальний здоровий підхід до життя. Життя з гумором. Гумор –це не є приниження іншої особи, але це є дар сміятися з себе, зі своїх недоліків. Для мене особисто є приємністю посміятися з себе самого, з своїх немічних сторін, з своєї наївності. Тоді людині стає легше, бо це є реальна самооцінка. Кожна людина має такі моменти, що з перспективи власної історії подивиться і запитає себе – чого я такий був нерозумний, чого я так зробив? Це не йдеться тільки про критику себе. Це людина також немов би гумористично сміється з себе. Один з німецьких гумористів в сатиричний спосіб говорить, що я сьогодні ввечері хотів би себе відвідати, але не знаю, чи буду вдома. Це є сатирично і смішно, але водночас це є реальний і спокійний підхід до життя. Бо можна вийти з себе… Коли ми бачимо побожну людину з відчуттям гумору, з такою людиною хочеться бути. Ми водночас бачимо, що та людина нічого поганого не говорить і нічого поганого не навчить, але з нею якось дуже легко, будь-яка ситуація знаходить легеньку розв’язку. Водночас я б не сказав, що це людина не сприймає все близько до серця, бо це можна також прийняти за легковажність. Тут є щось глибше. Людина, яка дійсно перебуває у Святому Дусі і в світлі християнської віри, дивиться далі. Вона не зупиняється на Страсній п’ятниці, вона не зупиняється на Хресній дорозі і каже, як то все зле і безвихідно. Вона дивиться далі, з перспективою Воскресіння. Ісус пройшов нелегку Хресну Дорогу, але Він знав, що це є тимчасово. Він дивився з перспективою Спасіння. Принципова позиція для мене: Джерело радості є саме у Святому Дусі, бо радість є плодом Святого Духа. І з цього я черпаю розв’язок багатьох моїх справ.

Чому Бог любить радісних?

Бог любить всіх, але справа в тому, що радісна людина Його радо приймає. Ісус каже: «Коли ви прощаєте і вам проститься». Бог залежний від нас? Ні. Якщо людина в серці має багато агресії, вона не здатна прийняти Бога. Коли вона є сумна, коли вона є розчарована і в повній фрустрації, зневірена, вона тоді навіть хоче пояснити Богові, що Бог не допоможе їй в житті. Наскільки глибокою може бути така криза, зневіра чи брак віри. Наскільки так все зле, що Ти не маєш шансу мені допомогти. Тим самим людина забороняє Богові бути Богом. Він всемогутній. Але людина у своїй уяві малює світ безвиході, відсутності Бога. І тут не є питання, чи Бог таких людей не любить. Такі люди Його не приймають. Людина на Нього ображена і збунтована, бо, можливо, життя пішло не так, як я хотів, Тебе нема або Ти мене не чуєш. Не є питання, що Бог любить більше радісних. Радісні Його приймають і з Ним перебувають .

Що означає бути щирим у спілкуванні з Богом? Бути радісним цього спілкування?

Я думаю, дуже важливо є також замовкнути. Бо коли ми приходимо до Бога, ми маємо цілу купу справ до Нього. Приносимо списки молитов, прохань, нагадувань, нарікань. Ми можемо Богові дорікати, але ми маємо замовкнути і дати Йому можливість нам відповісти. Бо Він має відповідь на ті наші справи. Але ми її можемо почути у тиші. Для мене є дуже цінна просто молитва тиші. Наприклад, закохані люди, коли разом, вони не мусять постійно щось говорити. Вони беруть себе за руку і можуть просто сидіти й мовчати, просто відчувати присутність. Може, б набридли постійні слова про любов, так можна засумніватися в щирості людини. Головне знати, що та людина біля мене є, і хоч вона мало говорить, але знаєш, що вона надійна. Це можна спроектувати і перенести на площину наших відносин з Богом. Є така дуже гарна молитва – сказати – Боже, покажи як Ти мене любиш. Бог нас дійсно любить і є багато способів, про які ми навіть не здогадуємось.

Радість у Святому Дусі – спокій в душі чи внутрішня боротьба?

Я думаю, одне і друге. Без боротьби нема перемоги. Навіть апостол Павло говорить дуже чітко про боротьбу, збереження віри зберіг і осягнення перемоги. Але тут є боротьба специфічна, в якій дуже важливо зрозуміти, хто є по моїй стороні. У тій боротьбі ми ніколи самі не виграємо. Простий приклад. Хтось каже – я борюся проти спокус. Нема шансу. Завдання спокус є до нас підступати агресивним способом, бо кажуть, що диявол не має почуття гумору, бо він не є здатний радіти, він не має чим радіти. Він є сумний і його завдання зробити таких, які є сумні, своїми приятелями. Коли спокуса до мене приходить, я можу намагатися її відганяти. Коли ми сидимо і розмовляємо з людиною, ми їй дивимось в очі і слухаємо. Коли хтось підійде, і ми на нього не звернемо увагу, він постоїть і піде. Коли я встану і почну його відганяти, виникне подвійна проблема – я вже вступив в контакт і вже відійшов від єдності з Богом. Бо я зайнявся боротьбою проти спокус, і Бог вже є збоку. Так, у християнському житті, це є боротьба, і багато святих пережили містику темряви, духовної порожнечі. Це не означає, що Бог їх покинув. Ті святі йшли і були з Богом. Чи мені зле чи мені добре, я йду, приймаю Святе Причастя і знаю, що Бог є зі мною і що Він мене провадить. Навіть зранку, прийшовши на Святу Літургію, я свідомий чи менш свідомий, але я йду до Бога і кажу Йому, що він є моя надія і щоб був зі мною. Тобто боротьба, яка закінчується радістю.

Поширюваним стереотипом про Бога є те, що Він – суворий суддя з сивою бородою, який за зло карає, а за добро нагороджує. Але чи Бог може нам усміхатися та бути щирим другом? І що таке – усмішка Бога?

Ми кажемо – добре, Бог нас карає, є строгим. Але для чого? Чи Йому буде тоді легше від цього? Якщо ми подивимось цілу історію спасіння від моменту гріхопадіння наших прародичів, то Бог людину рятує і шукає, а не карає. Якщо людина в чомусь бачить Божу кару, то це є радше Божа педагогіка, яка людину виховує для чогось. Бо якщо людина каже – я собі піду своєю дорогою, Боже, я знаю краще. Бог каже – добре іди, але побачиш, куди дійдеш. Рано чи пізно людина побачить, що зле пішла. То Бог її покарав? Ні. Вона хотіла. Бог це допустив, але Він завжди на людину чекає. Ісус прийшов у людському тілі до нас і напевно вже у постаті немовляти усміхався, так, як дитина усміхається до своїх батьків. Тому, я думаю, Бог сміється, тому що Він є Богом радості.

Чи є місце природній веселості та дрібці гумору у вірі та й загалом у християнстві? І де межа між радістю у розмові з Богом та несерйозністю сприймання цієї розмови?

Я думаю, що питання гумору є навіть необхідним у християнському житті. Гумор не означає несерйозність. Це є моя фундаментальна постава. Тобто, якщо колодязь є з чистою водою, тоді він завжди буде давати чисту воду. Тут не є питання серйозності чи несерйозності. Йдеться про фундаментальну поставу мого серця. Якщо тут є здорові відносини з Богом, з людьми, тоді гумор лише буде виявляти цю нашу зрілість. Завжди важливо дивитися вглибину.

 

Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на ugcclvivua.