Про те, чому Росія опирається визнанню автокефальної Православної церкви України, як провалилися глобальні плани Москви з розколу світового православ’я і що буде, якщо УПЦ МП не послухається закону та не змінить свою назву, про те, навіщо Москва розпалює релігійну ворожнечу в Україні, як використовує православ’я президент РФ Володимир Путін і чим насправді з точки зору канонічного права є УПЦ МП, чому російському патріарху Кирилу не була вигідною анексія Криму, як Російська церква, зокрема в Україні, служить Кремлю і про релігійний фронт війни з РФ у інтерв’ю розповів відомий вчений-релігієзнавець, депутат Верховної Ради Віктор Єленський.
– Зміни до закону “Про свободу совісті та релігійні організації” (згідно з ними, релігійна організація, яка є частиною іншої структури, керівний центр якої знаходиться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та тимчасово окупувала територію України, зобов’язана у своїй повній назві відображати відповідну приналежність, – НП), передбачають перейменування, окрім УПЦ Московського патріархату, також багатьох інших релігійних об’єднань…
– Насправді їх не так вже й багато, і деякі з них вже мають у своїй назві згадку про Росію. Йдеться про деякі старообрядницькі рухи, де так і говориться – “російська старообрядницька…”. Українська православна церква Московського патріархату не хоче перейменовуватися. На проповідях людям, як і в публічному просторі, там заявляють, що не мають жодного стосунку до Росії. В YouTube є десятки відеозвітів про переходи релігійних громад, в яких священики говорять, що не мають нічого спільного з Росією. Вірні ж їм прямо в телефонах відкривають сайт Російської православної церкви й показують владиці, що він там вказаний як єпископ РПЦ. Отже, коли наближатиметься граничний термін перейменування (27 квітня, – НП), вони будуть попереджені про правові наслідки, які тягне за собою невиконання закону.
– Про що саме йдеться?
– Наслідків може бути багато, в тому числі – неможливість здійснювати якісь правовідносини, можливість, коли державний орган у справах релігії або той, який реєстрував статут цієї організації, може притягнути їх до суду і зневажити цей статут. Тобто тоді вони втрачають державну реєстрацію.
– Що стається, коли вони її втрачають?
– Українське законодавство дозволяє релігійним громадам існувати без реєстрації. Але якщо така громада хоче винаймати приміщення, здійснювати якісь правочини, то, звичайно, вона повинна мати статус юридичної особи.
– Якщо УПЦ МП не перейменовується…
– Взагалі немає такої юридичної особи, як УПЦ МП. В Україні всі церкви не є юридичними особами. Всередині церкви є громади, управління, монастирі, братства, сестринства і так далі, кожне з них є юридичною особою. За всю церкву виступає, в одному випадку, Патріарша Курія УГКЦ, в іншому – Київська митрополія ПЦУ, тобто вони виступають від імені церкви, а вся церква не є юридичною особою. Тобто не можна уневажнити всю церкву одним розчерком пера. Всі ці організації будуть відповідати кожна за себе.
– І які наслідки для них?
– Припустимо, що ви – релігійна громада. Ви винаймаєте приміщення, наприклад, якийсь палац культури на рік, і проводите там богослужіння. Якщо ви втрачаєте статус юридичної особи, то вже не можете винайняти це місце як юрособа. Звичайно, можна обходити і це, якийсь умовний “Петренко” може зняти приміщення. Але ж громади для того й реєструються, щоб вести те, що зветься фінансово-господарською діяльністю. Якщо вони не є юрособами, то не можуть вступати в угоди, вести необхідну роботу, тому вони й реєструють свої статути.
– Як Московський патріархат опирається перейменуванню?
– Він діє у різний спосіб. Перш за все, йдеться про дискредитацію Православної церкви України і Константинопольського Патріарха, першого за честю в православному світі, дискредитацію офіційного Києва. По суті справи, УПЦ МП в політичному просторі транслює меседжі, які транслюють від Кремля проросійські політичні сили.
– Росіяни на телебаченні та в інтернеті поширюють чутки про те, що скоро все буде так, як до отримання Україною томосу, тож вірянам не варто кудись переходити, змінювати юрисдикцію і так далі…
– Це дуже поширена історія. Розумієте, Московська патріархія скеровує свою українську частину на те, щоб вона не йшла на контакт і діалог. По багатьох питаннях УПЦ МП могла би знайти спільну мову з українською владою, але з Москви дали команду цього не робити. Треба йти на загострення, конфронтацію та кроки, які зробили б неможливим міжконфесійний мир в Україні. І все це здійснюється з 2014 року.
– По суті, це провокація?
– І це теж. Я знаю, що деякі інтелігентні миряни зверталися до свого священноначалля й казали, що те, що відбувається у відносинах із державою Україна, ніяк не спровоковане. Бо УПЦ МП користувалася і користується всіма привілеями, які дає українське законодавство церковним організаціям, а з 2014-го року вона отримала стільки землі, що вистачить на п’ять Ватиканів, це 220 гектарів. Представники УПЦ МП беруть участь у протокольних заходах і при цьому говорять про безпрецедентні, я підкреслюю, безпрецедентні гоніння, яких вони зазнають в Україні. Крім всього іншого, це просто плювок на могили праведників віри, які були замордовані й розстріляні в 1937-му. Сьогодні предстоятель сходить із вертольота на червону доріжку, до нього стоїть черга на благословення, а він починає розповідати про безпрецедентні гоніння!
Зрозуміло, що це ні в які ворота не лізе, так само, як і поведінка загалом. Я зараз не згадую про історію з війною, в якій вони зайняли ту позицію, яку зайняли. Відомі випадки, коли вони намагалися зірвати мобілізацію, не кажучи вже про тих, хто брав у руки зброю і так далі.
Промовистий приклад. Перед референдумом у Нідерландах (консультативний референдум щодо Угоди про асоціацію України з ЄС відбувся 6 квітня 2016 року, мешканці Нідерландів висловилися проти цього документа, що на деякий час загальмувало євроінтеграцію України, – НП) туди виїхали представники української Ради церков та релігійних організацій, щоб комунікувати з релігійним і культурним середовищем, доводити, що Україна варта Угоди про асоціацію і так далі. В ці ж дні священноначалля (Московського патріархату, – НП) запрошує до себе в лавру комісара з прав людини Нідерландів і розповідає йому про гоніння й те, як українська влада порушує фундаментальні принципи свободи совісті. Тобто вони повністю діють у тому коридорі, який їм визначив Кремль.
Звичайно, десятки тисяч священиків – це абсолютно нормальні патріоти й добрі люди, але їхнє священноначалля, провід церкви, зайняв ось таку позицію. Тому не дивно, що всі президенти України, крім Віктора Януковича, хотіли унезалежнення православної церкви України. Але саме зараз це питання стало руба, ця залежність стала нестерпною. У 2014-2015 роках близько 70 парафій перейшли з Московського патріархату в Київський, бо не могли сьогодні ховати бійця з фронту, а завтра в тому ж храмі підносити за літургією ім’я патріарха Кирила, який, по суті справи, благословляє цю війну. Тому я думаю, що переходи (з УПЦ МП до Православної церкви України, – НП) триватимуть. Я бачу, що деякі священнослужителі навіть намагаються саботувати укази начальства, спрямовані на конфронтацію з українською владою.
– Тобто стратегія така, що жодного діалогу, лише загострення?
– Так, лише конфронтація. Я наведу глобальний приклад. Ще за митрополита Володимира Сабодана було декілька звернень від УПЦ МП до Київського патріархату, де він визнавав, що не тільки Київський патріархат винен у тому, що вони розділені, й пропонував ставитися до них як до братів. Тобто фреймворк був такий, що нам боляче за братів і сестер із УПЦ КП, бо вони – за спасенною церковною огорожею, тобто в гіршому випадку це розкол, а в кращому – “самочинное сборище”.
І от перший в православному світі престол визнає цю церкву, надає томос про автокефалію, вносить її в диптих, і вона стає п’ятнадцятою автокефальною церквою. Здавалося б, усе, потекла благодать по трубах, і не лише “Газпрому”, можна йти до євхаристійної чаші й разом причащатися. Але Московський патріархат каже, що нічого й нікого ми визнавати не будемо. Ніякого соборного рішення для цього в УПЦ МП спочатку не було, просто їм з Москви так сказали. І розпорядженням керуючого справами УПЦ МП припиняється євхаристійне спілкування з першим за честю Константинопольським престолом, це ж взагалі за межами добра і зла!
– Ніхто навіть не приховує справжніх мотивів.
– Кремль дуже прямо говорить: ми відмовляємо ПЦУ у визнанні через політичні мотиви. Колись Алексій ІІ, попередник Кирила, говорив, що “во времена оные Украине положена автокефалия”. Але приходить Кирило і каже, що такого ніколи не буде. А коли його запитали, чому маленька Албанська церква має автокефалію, а Україні “не положено”, він відповів: “Тирана ни для кого не была духовным центром всей Церкви! А Киев — это наш Иерусалим и Константинополь”. Потім він кілька разів це повторив, тобто це чиста політика.
Москва анонсувала глобальний розкол у православ’ї, причому, за їхнім задумом, він мав бути глибшим, ніж розкол 1054 року (розкол християнської церкви на католицьку та православну, – НП). Вона оголошує про розрив євхаристійного спілкування з Константинополем і дивиться на своїх сателітів – коли він підуть цим же шляхом? Але ніхто не розірвав (спілкування з Константинополем, – НП), навіть Сербська православна церква і Антіохійська, яка, по суті, перебуває на утриманні Москви. Зрозуміло, що так ніякого розколу бути не може.
Наступний ешелон оборони – інші автокефальні церкви не повинні визнати ПЦУ. Але вони почнуть нас визнавати, потрібно трохи часу, ми й так трохи розбалувані швидкими темпами отримання томосу.
– Москва не хоче миру між церквами в Україні?
– Вона взагалі не хоче нормальних відносин між УПЦ МП і ПЦУ, почалося справжнє шельмування цієї церкви. Хоча з точки зору канонічного права вона більш канонічна, ніж зібрання єпископів, яке називається УПЦ МП, адже з точки зору канонічного права, це – зібрання єпархій, єпископів, духовенства і мирян, які є частиною Російської православної церкви. І в такому сенсі їх завжди й визнавали у православному світі.
У всіх випадках, де можна було би залагодити питання, МП йде на конфронтацію. Наприклад, якщо в громаді 100 дворів, і 80 із них вирішили змінити юрисдикцію, то закон захищає право меншості укласти угоду й почергово використовувати будівлю, адже будували її разом. Але ще в 2015 році митрополит (УПЦ МП, – НП) Онуфрій написав листа, що ні в якому разі не можна йти на почергове богослужіння, бо це заборонено каноном. Яким саме – не вказано, каноністи теж не знають такого канону. Існує хіба такий, що не дозволяє служити дві літургії на одному престолі, але тоді ставлять інший престол – і все! Тобто йдеться про навмисне прокладання демаркаційної лінії між церквами. Але переходи відбуваються, вже десь 500 парафій перейшли (до Православної церкви України, – НП). Коли дивишся відео про них на YouTube, церковна і правова свідомість мирян просто вражають.
– Але можуть виникати проблеми в маленьких містечках чи селах, коли люди не завжди знають, що до чого і як захиститися…
– І цим нахабно користуються. Є такі “летючі загони”, коли благочинні збирають десяток-два священиків, які не дають громаді зайти в храм, яким вона володіє. Є й інші уловки. Але в цілому переходи відбуваються більш-менш цивілізовано.
– Яка доля лавр?
– Лаври, будівлі, належать державі, і вони надані в користування нашим громадам. Якщо наші громади захочуть змінити свою юрисдикцію, то мають механізм для дії. В них є собор цього монастиря, вони збираються, вирішують і так далі. Насильницького вибивання монахів ні з Києва, ні з Почаєва, ні зі Святогірська не буде.
Взагалі, якщо неупереджено поглянути на ситуацію, то все, що зараз відбувається із Московським патріархатом, суперечить православній еклезіології, тобто науці про церкву.
– В чому саме?
– Якщо народ, котрий сповідує православ’я (або здебільшого сповідує православ’я), здобуває незалежність, то, згідно з канонічним правом, церковний розподіл кордонів має йти за політичним. Тобто коли, наприклад, сербський чи грузинський народ здобуває незалежність, канон говорить, що цей народ має право на автокефальну церкву. І вона є частиною святої єдиної соборної православної церкви, котра зорганізована за помісним принципом.
Що значить “помісний”? По місцю, тобто українська церква названа по місцю, а не тому, що тут етнічні українці. Вона відкрита для гагаузів, монголів, для всіх. Так було з усіма. Серби мають незалежність – мають автокефальну церкву, втрачають незалежність – втрачають і автокефалію. Коли ж вони в 19 столітті знову вибороли незалежність, то король і митрополит звернулися до Константинопольського патріарха, і він відповів, що оскільки Королівство сербів і хорватів стало незалежним, а до мене звернулися король і митрополит, то я вирішив дарувати їм автокефалію. Так сказано і в нашому томосі: українці здобули політичну незалежність, я отримав звернення від світських і церковних властей, і я даю їм (українцям, – НП) автокефалію.
Невизнання автокефалії за церквою того чи іншого народу, який здобув свою незалежність, по суті справи, означає невизнання державності цього народу, навіть у 21 столітті.
– Тобто росіяни заперечують незалежність України?
– Так, заперечують і хочуть підкреслити своє право на нашу територію і частину нашої духовної традиції. Це дуже добре видно із розважань Кіпрської церкви над українською проблемою (рішення, прийняте на синоді Кіпрської церкви, який відбувся 18 лютого 2019 року та під час якого обговорювали питання визнання Православної церкви України, – НП), дуже цікавий документ.
– Про що в ньому йдеться?
– Перше: православний народ, який здобув свою незалежність, має право на автокефалію. Друге: неможливо гратися в розірвання євхаристійних відносин, бо це питання не може бути предметом шантажу. Це річ, яка виходить за межі політичних ігор. Наприклад, уявіть собі: підходимо ми з Новинським (Вадим Новинський – народний депутат від “Опозиційного блоку”, відомий проросійською позицією та несприйняттям автокефалії української церкви, – НП) до євхаристійної чаші. І тут я кажу, що не причащатимуся з ним, бо він не голосує за жоден закон, який зміцнює обороноздатність країни. Але навіть у цьому випадку, яким би останнім грішником він не був, я не можу з ним не причаститися. Усе це відходить на другий план перед Христом. А от росіяни починають робити ось такі речі через питання територій чи політичного устрою. Кіпрська церква категорична: цього робити не можна.
Третє: Москві закидають, що вона не прибула на Всеправославний собор на Криті в 2016-му. Четверте: Константинополь має право надавати автокефалію, бо надав її усім. До речі, ніхто з російських правителів ніколи не ставив під сумнів прерогативи константинопольського престолу – ані великі московські князі, ані царі, ані імператори. Коли Петро І скасував патріаршество (у 18 сторіччі, – НП), то звернувся до Константинополя, щоб той визнав священний синод, яким Петро І замінив патріарха. Тобто і він не ставив під сумнів прерогативу Константинополя. Тільки два персонажі зробили це – Йосип Сталін у 1948-му й Володимир Путін у 2018-му.
Що говорить Кіпр далі? Автокефалія дана, щоб зцілити розділення між православними в Україні. Ця мета не досягнута натепер, тобто в нас є православна церква українського народу і парафії та єпархії російської церкви. Для єдності має минути якийсь час. Але про що іще там говориться? Що треба врахувати інтереси росіян, бо вони там хрестилися. Мовляв, не можна розглядати українську церкву так само, як сербську чи албанську. Кіпріоти не знають як, але кажуть, що треба врахувати інтереси росіян. Для богословів це слабо зрозуміло, це політична річ, але, очевидно, росіяни тягнуть лінію про те, що мають особливі права на Україну і в політичному сенсі, і в церковному тощо.
– В цьому питанні політика є продовженням релігії чи навпаки?
– Звичайно, Російська церква – не самостійний актор цієї геополітичної гри. Вона, по суті справи, м’яка сила Кремля. Хоч те, що так станеться, для Володимира Путіна не було самозрозумілим. На початку президентства Ларрі Кінг запитував у нього, чи вірить той у Бога. Тоді Путін відповів, що вірить в людину, типу гуманіст.
Пізніше він вже ходить до храму, ставить свічки, хреститься тощо. Наступна інкарнація Путіна – впливи євразійства. В нього були статті про те, що Росія – євразійська держава, орел дивиться у два боки (орел на гербі РФ має дві голови, які дивляться у різні сторони, – НП), треба спиратися на різні духовні струмені. Тоді він говорить, що ми (Росія, – НП) – настільки особлива країна, що наше православ’я, як мені говорять, навіть ближче до ісламу, ніж до католицизму.
В той же час він починає орієнтувати православний клір на зовнішню політику. У Києві він говорить про те, що православ’я – одна з небагатьох спільних речей, які в нас залишилися, тобто релігія тут – певний цементуючий розчин для цього простору. А попередник нинішнього глави МЗС Сергія Лаврова Іванов (Ігор Іванов – міністр закордонних справ РФ у 1998-2004 рр, – НП) говорив, що Росія працює над поверненням собі статусу покровительки православних народів, і що вона повинна це зробити.
Останній етап – православ’я як очевидна антитеза Заходу. “Православний” означає “не західний”: не католик, не протестант, це щось дуже самобутнє. Дуже цікаво з цього приводу висловився той же Лавров, мовляв, Росія повертається до своїх православних витоків, тому вона зараз навіть менш зрозуміла Заходу, ніж у радянські часи. Тобто тоді політика була більш прагматичною і передбачуваною, ніж зараз. В цьому сенсі для РПЦ заданий коридор, у якому вона рухається.
– Поведінка патріарха Російської православної церкви Кирила еволюціонувала?
– Спочатку він хотів продемонструвати певну самостійність. Анексія Криму для Кирила не була бажаним кроком. Він говорить, що політичні кордони змінюються, а кордони його церкви незмінні, те ж саме поширюється на інші церкви. Умовно кажучи, Абхазія проголосила “незалежність” (Абхазія – територія Грузії, самопроголошена республіка, яка на початку 1990-х отримала збройну підтримку від Росії та отримала “незалежність” після російсько-грузинської війни 2008 року, – НП), але Грузинська церква має контролювати свої парафії, бо це її канонічна територія. За такою логікою, Україна стала незалежною, але це все одно канонічна територія Московського патріархату.
Другий важливий фактор полягає в тому, що Кирило постійно натякав: у питаннях ближнього зарубіжжя він – рівноцінний партнер влади. Предстоятель РПЦ був у особливому піднесенні у 2009 році, коли приїжджав у Київ (візит патріарха Кирила до України у 2009 році тривав 10 днів, з 27 липня по 5 серпня, – НП). Медіа називали той візит не інакше, як тріумфальним. Опісля він одразу із аеропорту поїхав до російського президента й сказав: “От бачите, ви не знаєте, що робити з цією країною, у вас немає ефективної політики, а в мене є. Ви ж бачили, як мене зустрічали?”
Тепер він втратив той елемент самостійності й рухається в заданому Кремлем коридорі. Наприклад, йому сказали, що Росія в ізоляції, яку треба прорвати, – і він зустрівся з Папою Римським, хоча для нього це як ніж у серце.
Фундаменталісти в Росії проклинали його за ту зустріч. Це була винятково зовнішньополітична акція, яку Кирило більш або менш успішно виконав. І це стосується всього, що пов’язано з Москвою. Вони ж пачками висилають місіонерів, забороняють цілі церкви, релігійні організації, як-от Свідків Єгови, які не були заборонені навіть у радянський час (в липні 2017 року Верховний суд Росії визнав законною ліквідацію організації “Управлінський центр Свідків Єгови в Росії” через її “екстремістську діяльність”, – НП). До цих людей застосовують тортури, а данський проповідник сидить в тюрмі (у російському місті Орлі громадянина Данії Денніса Крістенсена засудили через те, що він був «лідером» регіональної громади «Свідків Єгови», яка заборонена в РФ, – НП).
Але Кирило виконує свою задачу: говорить про “безпрецедентні гоніння”, яким піддаються вірні в Україні, як їх “мучать і вішають, церкви палять”. В серпні 2014 року він написав листа предстоятелям помісних православних церков, який викликав таку реакцію, що навіть зник із сайту. Потім цей документ називали “исчезнувшее письмо” (14 серпня 2014 року на офіційних сайтах Московської патріархії, відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ і “Правмир” з’явилося звернення щодо подій на Сході Україні, проте його швидко видалили й відновили тільки за кілька днів, – НП). Там було сказано, що “схизматики”, тобто Київський патріархат і греко-католики, “повернули зброю” проти канонічного православ’я на Донбасі. Звичайно, УПЦ МП підіграє цьому. Є спеціальний єпископ, Віктор Коцаба (єпископ Баришівський, вікарій Київської єпархії, голова представництва УПЦ МП при міжнародних організаціях, – НП). Він їздить по Європі і розповідає про “звірства”, які здійснюються проти православних в Україні.
– Як можна на це відповідати?
– Той, хто хоч трохи розуміє, що тут відбувається, реагує, можна сказати, із сейсмічною чутливістю. Наприклад, 22 березня 2016 року троє євродепутатів, одна від Естонії і двоє від Латвії, усі – етнічні росіяни й відповідної політичної спрямованості, оголосили, що проведуть у Брюсселі слухання з приводу “захоплень націоналістами” храмів у Західній України. Ми випадково про це дізналися, приїхали туди з колегою і застали розгублених людей. Коли організатори цього дійства дізналися, що ми приїдемо, то скасували ті слухання без пояснення причини, як розповів один із присутніх. Тобто вони розуміють, що не можуть апелювати в дискусії.
Але ця тема для них дуже важлива. Вони кілька разів кидали клич, щоб збирати свідчення про переслідування православних, тож, звісно, будь-яка картинка про заворушення під церквою – просто подарунок для них. Але зрозуміло, що я використовую всякі можливості за кордоном, щоб говорити про те, яким переслідуванням піддаються віруючі в Криму, на Донбасі, і це дійсно кричуще.
– Ви про те, що 36 парафій УПЦ КП на окупованому Донбасі мусили припинити існування?
– Почнемо з того, що є цілий мартиролог протестантських пасторів і служителів, які були вбиті, починаючи від Слов’янська в 2014 році (у червні 2014 року після богослужіння на честь Трійці бойовики в Слов’янську викрали 4-х протестантів, наступного ранку їх розстріляли, – НП). Далі там піддавалися усіляким гонінням Київський патріархат, греко-католики. Існує також перелік будівель на кількох аркушах, які були конфісковані й перетворені на казарми, тренувальні центри й навіть на РАЦС. У Горлівці нещодавно на нього перетворили будинок мормонів. В ОРЛО нещодавно заборонили баптистів як “проукраїнську секту”. І все це – під крики про те, що в Україні відбуваються гоніння православних.
Найбільша мішень в Криму – це мусульмани, Київський патріархат, а тепер – Православна церква України, і протестанти. Існують громади, які практично вигнали з Криму. Ціла громада протестантів з Балаклави переїхала на материкову Україну.
– Російська пропаганда подає їх усіх, як екстремістів, терористів чи наркоторговців. Це ж абсурд, як це працює взагалі?
– Навіть російські православні сміються зі звинувачень на адресу Свідків Єгови, тому що вони – пацифісти з пацифістів. Вони не те, що не беруть до рук зброю – вони навіть намагаються не працювати на виробництвах, які можуть бути пов’язані з військово-промисловим комплексом! Свідки Єгови не беруть жодної участі в “справах кесаря”: не співають гімнів, не салютують прапору, тобто вкрай аполітичні. На камерах спостереження у Новочеркаську і не тільки видно, як їм підкидають наркотики.
– Вони ж навіть не п’ють, які наркотики?
– Так, вони не п’ють, не курять, а мормони навіть чай, каву та колу не вживають. Треба мати дуже викривлену фантазію, щоб закинути їм екстремізм чи розповсюдження наркотиків. На квітневій сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи буде подія, присвячена переслідуванню християн у світі. Звісно, я говоритиму про наших співвітчизників на Донбасі і в Криму.
– Ще один аспект, який стосується російської церкви в Україні, – це силовики, ФСБшний інфільтрат. Як із ним боротися?
– Релігійне середовище завжди було дуже важливим “бульйоном” для спецслужб, починаючи з подій історичної давнини в усіх куточках світу. Священнослужителі інколи мають справу з такими сторонами життя, про які більшість із нас не знає. Є речі, на які вони реагують першими. Наприклад, у 90-х роках митрополит Володимир Сабодан (митрополит УПЦ МП з 1992 до 2014 року, – НП) першим висловив стурбованість через епідемію самогубств. Чому? Бо священики не можуть хоронити самогубців, тільки за рішенням вищої церковної влади. Тож він бачив чергу людей, які просять в нього дозволу поховати когось за церковним обрядом. І таких речей багато. Як говорив покійний Любомир Гузар, Ватикан – не центр світової дипломатії, а її пульс. Хочеш знати, що відбувається – приклади палець і відчуєш, як стукає.
Зрозуміло, що таке середовище завжди приваблює силовиків. Хто нейтралізує цих агентів? СБУ, контррозвідка й так далі, це таке ж завдання, як і в інших сферах.
– У одному зі своїх інтерв’ю колишній ватажок бойовиків Ігор Гіркін розповідав, що його охоронцями були ченці Святогірської Лаври, тож цікаво, чим середовище російського православ’я таке привабливе…
– Вони це, звісно, спростовують, але зрозуміло, що в цих монастирських огорожах чимало прихильників “русского мира” та й взагалі людей, які не бачили й не знають іншого православ’я, окрім як із російським обличчям. Православність в Росії – це синонім “русскости”, а хрещення, як сказав один проникливий антрополог, – це ініціація, “вступление в русскость”. Тобто ти входиш не в Церкву Христову, а в “русский мир”.
В Україні, до речі, не обов’язково бути православним, католиком чи протестантом, щоб бути справжнім українцем, і це добре видно по нашому істеблішменту: президент Петро Порошенко – православний, прем’єр-міністр Володимир Гройсман – іудей, голова Верховної Ради Андрій Парубій – греко-католик, а секретар РНБО Олександр Турчинов – баптист.
– Наче з посібника із толерантності.
– На релігійній карті України існує декілька центрів сили, жоден із них не може домінувати одноосібно й придушувати інші, жоден не охоплює – навіть номінально – більше третини усіх вірних. Вони співіснують в режимі конкуренції, і це створює хороші передумови для власне релігійної свободи й для того, щоб жодна із них не могла придушувати релігійні меншини. Вони у нас живуть, в цілому, непогано. Одного разу я бачив і чув, як до наших Свідків Єгови підійшли люди й висловлювали підтримку через заборону в Росії.
Українська модель державно-релігійних відносин ближча до американської, ніж до європейської, тому що в нас немає головної церкви. Законодавчо в нас релігійні організації рівні перед законом, а таке є навіть не всюди в Європі. Там в багатьох країнах законодавчо існує головна церква. Тож тамтешні уряди, парламенти й суспільства намагаються наділити решту такими ж правами, як у головної церкви.
– Ви помічаєте, що темі релігії почали приділяти більше уваги, ніж раніше? Можливо, навіть забагато?
– Ні, їй стали приділяти більше уваги у зв’язку із томосом. В Україні завжди був великий запит на церковну єдність і на унезалежнення православної церкви. За нього вболівали, як за футбол, навіть греко-католики і протестанти. До мене підходили депутати й запитували: де ж той томос?.. Він став словом 2018 року (словник сучасної української мови та сленгу “Мислово” обрав “томос” словом 2018 року, – НП), обігнавши “євробляху” та біткоїн. Але це не інтерес до релігії як такої.
По суті, томос – це один із фронтів російсько-української війни. А взагалі в світі повернення релігії в публічну сферу відбувається останні років 40. Сьогодні вона відіграє там більшу роль, ніж в середині минулого століття.
Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на Narodna-pravda.ua