РПЦ вперто йде путінським курсомСоюз Московської патріархії з Кремлем на користь «канонічному» православ’ю не пішов. В Україні з УПЦ вірні утікають цілими парафіями – тільки на Волині вже сталося три такі випадки. А в самій Росії антиправославність – тепер неодмінна ознака прогресивно мислячої людини. Тому що де подібне "православ’я", там - «Кримнаш», де майне борода фашиствуючого ідеолога - мракобіса й патологічного українофоба Дугіна, там неодмінно з’являється і борода Гундяєва.

Цезарепапізм, успадкований Східними Церквами від Візантії, у Росії набув особливо ганебних і потворних масштабів. «Симфонічні» стосунки РПЦ з Кремлем давно перетворилися на безсоромну й безпардонну сервільність. Отримуючи за це великі привілеї в Росії, верхівка РПЦ фактично стає співучасником злочинів Путіна в усьому світі, зокрема, в Україні.

У 2006 році Путін презентував доктрину «Русского мира» – імперсько-шовіністичне  ідеологічне підґрунтя для наступних експансіоністських зазіхань. Три роки по тому РПЦ офіційно солідаризувалася з цією програмою Кремля. Виступаючи із світоглядно-програмовою промовою у Москві, патріарх Кіріл озвучив три месиджі, значення яких стало вповні зрозумілим лише сьогодні:

Месидж №1: «Русский мир» претендує на роль «значимого игрока на мировой арене» і планує стати «самостоятельным субъектом в формировании мироустройства».

Месидж №2: Відповідати на «вызовы глобализации» належить не тільки духовним, але і військовим чином. Посилання патріарха на московсько-польську війну 1590-1618 рр. в цьому контексті говорить саме за себе.

Месидж №3: Державні кордони – лише умовність, яка «грешит против исторической правды». Особливо це стосується кордонів з Білоруссю та Україною (хоча й не тільки): «Эти границы... создают лишние препятствия между народами Русского мира».

Відтоді позиція Московської патріархії не змінилася і неприховано декларується за найменшої нагоди. То патріарх Кіріл молиться за «свій» народ «от Карпат до Тихого океана», то заявляє про свою нібито "вищість" над Папою Римським.

Експансіоністські апетити РПЦ зростають синхронно з кремлівськими. Окупувавши українські землі, Путін вже фантазує про вторгнення у Балтію й Польщу, погрожує іншим європейським країнам. А Лавров отримує від патріарха Кіріла премію ім. Олександра Невського. Нема чого додати: один речник путінського імперства нагороджує іншого, та ще й премією імені «захисника» Московії від тевтонських «псов-рыцарей».

Але за таким імперсько-шовіністичним суголоссям РПЦ і Кремля стоять більш предметні стосунки. Не треба бути детективом, аби помічати очевидне. Гіркін-Стрєлков починав свою підривну роботу в Україні як «православний активіст», а вже потім перекваліфікувався у польового командира т. зв. "ДНР". Серед підбурювачів сепаратистських настроїв в Луганську восени минулого року «випадково» знайшовся ще один «православний активіст» з Москви – Кіріл Фролов. Про «православних козаків», які діють одночасно з благословення РПЦ і ФСБ, годі казати.

Враховуючи КГБістське минуле самого патріарха Кіріла, «симфонія» російських спецслужб і "канонічно"-церковних структур не видається випадковою. Тим більше, коли йдеться про стратегічні напрями роботи, як от збройна інтервенція в Україну. Причому, в Донбасі путінсько-гундяєвська співпраця виявилася в абсолютно гротескних формах. Чорносотенні батюшки УПЦ МП не тільки освячували блок-пости сепаратистів і дарували їм «бойові» корогви, але і дехто з них брав безпосередню участь у збройних атаках на сили АТО.

Такі речі безслідно не минають навіть для кесарів, а для Церков – і поготів. Якщо так піде далі, то Московська патріархія, зрештою, остаточно втратить Україну, а з нею – левову частку своїх парафій та доходів. Вже під час Майдану в УПЦ МП зчинилася внутрішня борня між патріотично-проукраїнською і запекло-проросійською течіями. Коли московське керівництво впадає в імперіалістичне безумство, зберігати лояльність до нього стає дедалі важче – йдеться навіть не про звичайний патріотизм, а про елементарний інстинкт самозбереження.

Але найдошкульніше для РПЦ, що вона втрачає свій сакральний зміст. Російське православне християнство - практично завжди і здебільшого - було, в першу чергу, російським, в другу – православним, і лише в третю – християнством. Вже за часів Івана Грозного Церква обслуговувала геополітичні інтереси Москви, підлаштовуючись під тогочасну політичну кон’юнктуру. Після розпаду СРСР РПЦ так і не спромоглася по-справжньому усамостійнитися і знову впала в залежність від Кремля. На перший погляд, в цьому симбіозі Церква взяла гору: в російському суспільному житті з’явився потужний "православний" (а точніше - квазіправославний) чинник. Але за фасадом клерикалізації в Росії відбувається зворотній процес – інструменталізація Церкви та її структур світською владою.

Допоки режим Путіна спирався, насамперед, на вищі прошарки суспільства, в Кремлі послуговувалися більш-менш сучасною концепцією розвитку Росії. Тоді багато говорили про "модернізацію", навіть змавпували Сколково з Кремнієвої долини. А Мєдвєдєв позував з айфоном…

Однак, коли Путін значно переорієнтувався і якраз на народні, передусім, злюмпенізовані маси, охлос, потреба у симуляції "прогресу" відпала. Замість "модернізації" в Росії заговорили про "особливий шлях", "збирання земель" і протистояння «бездуховному Заходу». І тут в пригоді режиму стало оте традиційне - ультраконсервативне, фундаменталістське московське квазіправослав’я. РПЦ поставили під повний контроль авторитарної держави і перетворили її на «міністерство духовності». Щоб там не розповідав патріарх Кіріл про свою «канонічну» юрисдикцію, Московська патріархія тепер сама перебуває під "юрисдикцією" Кремля!

І що сильніше гундяєвська РПЦ зливається з диктаторським путінським режимом, то менше в російському православ’ї залишається вселюдського християнства. Натомість воно перетворюється на своєрідний етнонаціональний - напів'язичницький за змістом - культ, таку собі войовничо-ксенофобську «русскую веру».

Минулого століття щось схоже сталося з християнством, а особливо із значною частиною лютеранства, у гітлерівській Німеччині. Спочатку чимало тамтешніх кліриків вітали новий режим: під проводом "обранця небесного провидіння" - "великого фюрера" країна, мовляв, «вставала з колін», успішно відроджуючи й знову утверджуючи свою - попрану і зневажену внутрішніми і зовнішніми ворогами - "нордично-арійську" могутність і велич, у т. ч. маючи твердий намір "зібрати" в лоні "єдиного рейху" всі етнічні терени, історично замешкані німецькою нацією, і т. п. І вони вірили, що це піде на користь Церкві. Але невдовзі протестантизм та католицизм в Німеччині, по суті, заступило офіційне «німецьке християнство», з якого зникло все, що не узгоджувалося з ідеологією й політикою НСДАП, включаючи і "расово неповноцінні" чинники. Результат - загальновідомий. В своїй переважній частині обдурені і пасивно-слухняні й покірні перед агресивним і людиноненависницьким тоталітарним режимом німецькі Церкви не вберегли від нацизму ні себе, ні Німеччину, ні Європу.

Не схоже, щоби російське православ’я знайшло в собі сили не повторити отих прикрих німецьких помилок. Керівництво РПЦ вперто йде путінським курсом і, вочевидь, збирається пройти свій шлях до кінця. На жаль, ця самозгубна стратегія матиме фатальні наслідки не лише для РПЦ, але і для східного християнства взагалі. Коли в Україні вірні Московської патріархії переходять до Київської, вони, зазвичай, залишаються практикуючими християнами. Але, поряд із цим, від православ'я і, загалом, християнства як такого, на превеликий жаль, відвертаються тисячі, якщо не мільйони, людей. А в самій Росії набирає силу іслам...

Крім того, РПЦ переносить імперський шовінізм путінського режиму і в сферу міжконфесійних стосунків. Призначивши на роль "ворога" т. зв. «бандерівців» тощо, Путін дав пас РПЦ – і ось вже в «канонічних» ЗМІ буяє антиуніатська, антикатолицька і антифіларетівська істерика. Не забувають і про кримських татар, головним чином, мусульман, а також українських протестантів. В експертному середовищі існують обґрунтовані побоювання, що міжконфесійний і міжрелігійний мир у Східній Європі може опинитися під загрозою. Чи варте все це преференцій, що їх отримує ієрархія РПЦ від Путіна? Вочевидь, з відповіддю в Московській патріархії вже визначилися.

Максим Віхров


Християнський портал КІРІОС за матеріалами ZN.