о. Орест Вільчинський про реальне сприйняття УПЦ МП українських Греко-КатоликівКОРОТКО ПРО РЕАЛЬНЕ СПРИЙНЯТТЯ УПЦ МП УКРАЇНСЬКИХ ГРЕКО-КАТОЛИКІВ

Останнім часом певні кола в УПЦ МП вперто і послідовно прагнуть звинуватити УГКЦ в різноманітних "прогріхах". У наш час, коли в Україні практично відсутніми є відкриті міжконфесійні конфлікти, такі намагання виглядають якось дивно.

Проте насправді ці намагання є виразом реальної позиції УПЦ МП стосовно українських греко-католиків. Тому не варто будувати жодних ілюзій про реальну позицію московського православ’я в Україні, а поглянути на реальну позицію, яку УПЦ МП відкрито декларує.

Для цього потрібно лише відкрити у браузері офіційний сайт УПЦ МП і витратити трішки часу для аналізу розміщеного там контенту.

Перш за все, УПЦ МП досьогодні вважає Львівський псевдособор 1946 року, організований сталінським режимом, "законним" і офіційними заявами заперечує свою участь у більшовицькому переслідуванні УГКЦ. Щобільше, УПЦ МП офіційно твердить, що, мовляв, саме вона "вберегла" українських греко-католиків від фізичного знищення. Причому сталінські переслідування українського греко-католицизму, з погляду УПЦ МП, були "справедливими", бо, як про це всьому світу звіщає УПЦ МП, «його провідники підтримали фашизм».

І самі греко-католики, насправді, за версією архієреїв УПЦ МП, добровільно приєдналися до РПЦ «під головуванням протопресвітера Гавриїла Костельника – найбільш відомої особистості та чільника руху за відродження Православ’я початку ХХ ст».

Наведені цитати належать до тексту «Звернення Священного Синоду Української Православної Церкви до пастви й українського народу з нагоди 60-річчя повернення греко-католиків у лоно Православної Церкви». При цьому варто зазначити, що цей текст з’явився не в роки комуністичного панування, а в роки чи не найвільніші в історії незалежної України: а саме - 2006 року.

І це попри те, що історичні документи свідчать про пряму участь очільників московського православ’я в комуністичних переслідуваннях УГКЦ. Звинувачення ж у тому, що УГКЦ нібито "підтримала фашизм", не витримують жодної історичної критики і є повторенням пропагандистських кліше комуністичного агітпропу.

У всьому цьому чи не найбільше жахає повна некомпетентність проводу УПЦ МП, яка твердить про присутність якоїсь "форми організованого фашизму" на теренах Галичини, який начебто підтримала УГКЦ.

Якщо припустити, що провід УПЦ МП у цьому тексті має на увазі конструкт  більшовицької пропаганди - «німецький фашизм», то тут маємо некомпетентне нерозрізнення між німецьким націонал-соціалізмом й італійським фашизмом.

Якщо ж мається на увазі італійський фашизм, то треба зазначити, що ця ідеологія ніколи не була присутньою на галицьких теренах, принаймні, як організована політична чи соціальна потуга. Отож, таке твердження є відображенням сприйняття історії проводом УПЦ МП через окуляри більшовицької пропаганди.

До того ж, архієреї  УПЦ МП проявляють або просто незнання того, що УГКЦ не могла підтримати ані нацизм, ані фашизм, оскільки обидва засудила Католицька Церква, або просте намагання фальсифікувати історичні реалії.

Варто згадати, що фашизм засудив Папа Пій ХІ енциклікою «Non abbiamo bisogno», 29 червня 1931 року, а націонал-соціалізм (нацизм) засудив цей же Папа енциклікою «Mit brennender Sorge», 13 липня 1937 року. Якби провід УГКЦ підтримав одну чи іншу ідеологію, то мав би справу зі Святим Офіцієм, а такої справи просто не існує.

Якщо ж провід УПЦ МП має на увазі московський більшовизм, як форму фашизму, то це вже є явне перекладання власної відповідальності на інших. Адже саме Московська патріархія виразила лояльність до більшовицького режиму і неодноразово його підтримувала.

Зі свого боку, УГКЦ не могла підтримати більшовизм, оскільки Католицька Церква його засудила енциклікою Папи Пія ХІ «Divini Redemptoris», 19 березня 1937 року. Проте текст звернення не допускає можливості такого тлумачення – УПЦ МП не називає московський більшовизм фашизмом, а має на увазі політичну потугу, яка йому була противною.

Тож, з усього випливає, що архієреї УПЦ МП мають на увазі німецький нацизм, використовуючи для його означення конструкт сталінської пропагандистської машинерії «(німецький) фашизм». Таке використовування псевдоісторичних і псевдополітологічних конструктів сталінської пропаганди, вказує на цілком реальну можливість ідентичності історичного світогляду та історичної пам’яті архієреїв УПЦ МП та сталінізму.

Направду було би дуже цікаво знати - чи ці звинувачення УПЦ МП в сторону УГКЦ є виразом некомпетентності її архієреїв, які підписали це звернення, чи виразом їхньої злоби стосовно УГКЦ.

Наступним виявом некомпетентності чи то злої волі архієреїв УПЦ МП у цьому Зверненні є твердження про о. Гавриїла Костельника, що начебто він був очільником якогось міфічного "руху за відродження православ’я". Як твердить чи не найбільший спеціаліст по Костельнику о. Олег Гірник «о. Г. Костельник був далекий від ортодоксального православ’я і послідовно прямував до світогляду, окресленого на початку ХХ ст. як «католицький модернізм»». Та й якогось, хоч мінімально, впливового руху за відродження православ’я в Галичині після російської окупації 1914 року в регіоні просто не існувало: проправославне москвофільство практично вимерло, а його представники втекли у московських обозах за межі Краю.

Чи не найцікавішим моментом цього звернення є наступне твердження: «Греко-католицьке духовенство ногами вибивало Царські врата в наших іконостасах, псувало антимінси, в яких покоїлися частки святих мощей мучеників за віру Христову, розсипало та топтало ногами Святі Дари, що покоїлися на престолах наших церков».

У часах релігійного протистояння в Галичині в кінці 80-х - початку 90-х років ХХ століття різне траплялося. І було би безвідповідальним твердити, що все відбулося без насильства з обох сторін. Проте греко-католики визнають важність Таїнства Євхаристії у Православній Церкві, тому топтати ногами Святі Дари не наважився б жоден греко-католицький священик. Такі твердження не тільки є образливими наклепом, але й відвертою неправдою.

Окрім цього, проста логіка спростовує звинувачення єпископату УПЦ МП на адресу греко-католиків. Адже не можливо логічно пояснити знищення майна, на яке сам претендуєш (у даному випадку Царських врат). Тож подібне звинувачення взагалі перебуває за межами реальності.

А твердження цього Звернення про «наші церкви», які начебто насильно захопили греко-католики, самі ж архієреї УПЦ МП перед цим заперечили, приписавши собі "заслугу" за збереження греко-католицьких церков від руйнації церков, які їм передав сталінський режим, забравши їх в законного власника – УГКЦ. Виходить, що УПЦ МП устами своїх архієреїв визнає, що галицькі церкви є власністю УГКЦ, яку вони - за допомогою сталінського насильства - відібрали у греко-католиків, а тут же таки, в тому ж документі, яким визнають цей акт відчуження чужого майна, ці церкви називають "своїми".

З цього, не так старого, Звернення напрошується один висновок: або ієрархи УПЦ МП так ненавидять УГКЦ, що просто маніпулюють історичною істиною і простою справедливістю, або вони цілком є некомпетентними у питаннях, про які висловлюють свою думку.

Не менш гнітюче враження справляє і те, що УПЦ МП великою образою для себе вважає візит блаженного Івана Павла ІІ до України: «Прикладом зневажливого ставлення з боку держави до православних та їх релігійних переконань і почуттів стало привезення до України нині покійного понтифіка Івана-Павла II». У порівнянні з позицією УГКЦ стосовно візитів Московських патріархів, така позиція УПЦ МП виглядає справжнім проявом релігійного тоталітаризму, який прагне, за допомогою державного апарату, унеможливити нормальне функціонування Церкві-Сестрі. Щобільше, у своєму Зверненні Священний Синод УПЦ (МП) до таких - "зневажливих кроків" держави по відношенню до московського православ’я в Україні відносить і перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва. Це вже направду виглядає страшно.

УПЦ МП вважає, що держава мала заборонити повернення осідку Глави УГКЦ до Києва?! Тобто московське православ’я в Україні фактично закликає державу до терору проти українських же громадян за віросповідною ознакою. Чи це не є розпалюванням міжконфесійної ворожнечі? Що це - як не вияв тоталітаристських переконань архієреїв УПЦ МП, як не вияв, по суті, сектантської нетерпимості до братів-християн?

Ба більше, Глава УПЦ МП, вочевидь, не розцінює греко-католиків, інакше як... "ворогів". Ось кілька цитат з проповідей митрополита Сабодана, тексти яких розміщенні на офіційному сайті УПЦ МП. «Ти стаєш на шлях єпископського служіння в нелегкий для нашої Церкви час, коли на неї нападають і уніати, і автокефалісти, і різні нецерковні сили», «У західних областях загострилися відносини між православними й католиками східного обряду. Віруючі зазнають насилля від уніатів», «Ти призначений на служіння до Iвано-Франківської єпархії, де православна паства багато потерпає від греко-католиків».

Це - справді особиста справа митрополита Сабодана, кого він вважає "ворогами" своєї Церкви, але спробуймо собі на хвильку уявити, які лементи піднялися б, якби хоч один греко-католицький єпископ назвав православних тим, ким вони справді є в католицькому розумінні – схизматами, або розкольниками, або якби котрийсь греко-католицький Владика навів приклад конкретних і реальних злочинів проти греко-католиків, якими неодноразово заплямувало себе московське православ’я!

Здається, що назагал наші брати-православні мають не зовсім зрозуміле для нас, католиків, уявлення про істину, справедливість і повагу до інших.

Але найцікавіше, що митрополит Сабодан вважає греко-католиків... "гіршими" від поган (!) Він авторитетно стверджує, що всі греко-католики потраплять після смерті... до пекла: «Тебе Господь прикликав бути захисником православної пастви, і ти, подібно до святого Василія Великого, повинен стійко стояти на сторожі Церкви. Тоді були аріани, в наші дні - уніати. Але тоді й тепер вони однаково розривають Церкву Христову і ведуть православних людей до страждань, на вічну загибель».

Святий Апостол Павло говорить про Боже милосердя, яке дає навіть поганам можливість спастися, без прийняття Євангельської Істини (див. Рим. 2, 13-16). Не хочеться вірити, що митрополит Сабодан настільки є некомпетентним в Святому Письмі, що не знає цієї біблійної істини. Не хочеться вірити, що, знаючи цю істину, він навмисне вводить в оману свою паству. Тому висновок напрошується сам від себе: митрополит Сабодан вважає, що греко-католики "гірші" від поган.

А в такому разі - ні УГКЦ не є Церквою, ані вона не має дійсних Таїнств.

Тому й не дивно, що єпископ Бориспільський Антоній (Паканич), ректор Київських духовних академії та семінарії, на пряме запитання про дійсність католицького хрещення доволі "хитромудро" відповів: «Відносно Вашого запитання про дійсність хрещення у греко- та римо-католиків, хотів би зазначити, що в церковному житті важливе місце посідають канонічні норми, дотримання яких для віруючої людини є обов'язковим». Хоча запитання дослівно була таким: «Чому у деяких храмах написано, що хрещення у греко-католиків та римо-католиків недійсне? Невже це - правда?». Як бачимо, ректор Київських духовних академії та семінарії фактично визнав "недійсність" католицького хрещення. Тому виникає запитання: якщо в Московському патріархаті "не визнають" католицького хрещення, якими тоді є їхні заяви про "спільність", "екуменізм", "потребу єдності"? Що це?

З текстів, розміщених на офіційному сайті УПЦ МП, також проглядається цікава тенденція: кількість контенту, присвяченого питанням Унії, є надзвичайно великою, що вказує на те, що УПЦ МП справді вважає існування УГКЦ "великою проблемою" для себе.

Також на основі цих текстів можна стверджувати, що УПЦ МП одним з своїх головних "ворогів" вважає греко-католиків. Окрім цього, Глава УПЦ МП, по суті, вважає греко-католиків "гіршими" від поган, а ректор  Київських духовних академії та семінарії фактично визнає "недійсність" Тайни Хрещення у католиків.

Архієреї УПЦ МП виявляють або кричущу некомпетентність у питаннях, про які пишуть звернення, або просто злу волю стосовно УГКЦ. Вони радо би хотіли, щоби держава "притиснула" греко-католиків і зовсім не готові визнати історичну дійсність.

Така поведінка священноначалія УПЦ МП, як інтегральної частини РПЦ, ставить під глибокий сумнів не лише щирість представників РПЦ на екуменічних зустрічах з католиками, але й смисл екуменічного діалогу з цією Церквою-Сестрою, яка то злоститься на екуменічні взаємини між Ватиканом і Фанаром, то злоститься на будь-яке спілкування УГКЦ та УПЦ КП, то взагалі проголошує греко-католиків, особливо українських, "головною перепоною" до продовження екуменічного діалогу. Справді, глибина московської душі залишається незрозумілою всім, хто ментально не належить до «русского міра».

о. Орест-Дмитро Вільчинський