18 травня католицький світ відзначає 100-ліття з дня народження святого папи Івана Павла ІІ. Народжений у 1920 році, обраний Єпископом Рима у 1978 році, помер у 2005 році і канонізований у 2014 році. Польське видавництво «М» підготувало окреме видання, до якого увійшли спогади різних видатних постатей про святого папу Івана Павла ІІ. Про роль святого папи в особистому житті та для України розповів Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, в розмові з Александрою Запоточною. 

Ваше Блаженство, під час понтифікату Івана Павла ІІ ви навчалися в "Анджелікумі" (Папському університеті святого Томи Аквінського у Римі. – Перекл.), де вчився і Кароль Войтила. Які спогади залишилися у вашому серці з тих часів?

Дійсно, спогади, які стосуються особистості Івана Павла ІІ, пов'язані з періодом мого навчання у Папському університеті святого Томи Аквінського у Римі. Щороку під час Адвенту папа служив Літургії для студентів і виголошував проповіді-повчання на теми, які цікавили молодь. Порушував питання мудрості, віри, культури, науки, християнського трактування життя. Я пригадую таку ситуацію: Святіший Отець заходить на зустріч, а польська група вигукує: «Ми любимо Святішого Отця!» Іван Павло ІІ зупиняється і відповідає: «Тобі, дівчинко, лише так здається...» Я тоді подумав: святий серед нас... Він дійсно вмів оцінити кожну реакцію людей, живучи у глибокому пізнанні Бога.

Коли моє навчання добігало кінця, понад усе я прагнув ще до повернення в Україну зустрітися з ним особисто. Подолавши багато труднощів, я отримав квиток на загальну папську аудієнцію, зайнявши одне з перших місць. Коли я, нарешті, наблизився до папи, то промовив: «Святіший Отче, я завершую своє навчання в "Анджелікумі" з морального богослов’я, повертаюся до України, прошу про благословення на час моєї місії на Батьківщині». Він глянув на мене і запитав: «Ти зі Львова чи з Києва?» «Я зі Львова», – відповідаю. «Але мусиш їхати до Києва, – продовжив Папа, – у тебе там буде багато роботи»... Ці слова здивували мене, я був тоді молодим священником, повертався до своєї єпархії, додому. Лише через кілька років я зрозумів, що його слова були пророчими. Я б ніколи не подумав, що очолю Церкву, осідок якої повернеться до Києва; стану митрополитом Київським і дійсно матиму багато роботи. І це сьогоднішня моя місія. Щоразу я згадую ці слова Папи...

Як український народ пережив смерть Івана Павла ІІ?

Спершу я коротко нагадаю ті вчинки, які Іван Павло ІІ здійснив для України. Це покаже, що означав для нас відхід цього папи... Коли в Радянському Союзі ми почули, що Кароля Войтилу, єпископа Кракова, обрано папою, то ми зрозуміли, що наближається крах комунізму. Ми збагнули, що гнобителі не всемогутні. Ця звістка була для нас сонячним променем у царстві темряви. Ми пережили величезний страх під час замаху на Святішого Отця, але він став героєм об'явлення у Фатімі, у якому також фігурувала Росія, ми – християни-католики Радянського Союзу. Це було запорукою, що ми ніколи не будемо покинутими, що Господь не забув про нас... Мушу зазначити, що це відродження нашої Церкви підтверджує спеціальну місію Івана Павла ІІ, якою було знищення залізної завіси. Завдяки цьому наша Церква воскресла, вийшла з підпілля. Другий важливий момент – це візит Івана Павла ІІ до України у 2001 році.

Наступна подія, якої, можливо, досі добре не усвідомлюють, відбулася у 2005 році, коли зі Львова до Києва перенесено осідок Глави УГКЦ. Церква повернулася до своєї колиски, звідки її вигнали. Львів був лише прихистком для Київського митрополита і коли Україна стала суверенною державою, Іван Павло ІІ підтримав це повернення. Пророцтво Івана Павла ІІ, яке я почув під час тієї зустрічі, здійснилося: «Мусиш їхати до Києва, у тебе там буде багато роботи».

Тож смерть Івана Павла ІІ була для нас моментом, коли ми дійсно відчули себе сиротами. Ми втратили когось, хто був фундаментальною постаттю в історії воскресіння нашої Церкви. Повідомлення про смерть Івана Павла ІІ застало мене у дорозі до Риму. Коли я побачив цей натовп людей з дітьми, які день і ніч стояли у черзі, щоб попрощатися з Іваном Павлом ІІ... Дякую Богу, що і я міг разом з ними вшанувати його перед похованням у базиліці Святого Петра. Як Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви, я брав участь у його беатифікації і канонізації. Це був глибокий релігійний досвід. Коли на Сході України розпочався конфлікт, я молився до нього. Досі невідомо, чому не було нападу. Сьогодні я знаю, що це було справжнє диво.

Християнський портал КІРІОС за матеріалами офіційної сторінки УГКЦ.

 

Хорватія на море