Дорогі брати і сестри,
добігає кінця цей рік, коли ми святкуємо Всесвітній день місій, Рік Віри, що надає особливу можливість для зміцнення нашої дружби з Господом і нашого шляху в якості Церкви, яка мужньо проповідує Євангеліє. Беручи це до уваги, я хотів би запропонувати деякі роздуми.
1. Віра - це безцінний Божий дар, який відкриває наш розум для пізнання Бога і наші душі для любові до Нього. Він хоче увійти у відносини з нами і дозволити нам брати участь в Його власному житті для того, щоб наше життя наповнити сенсом, зробити його кращим. Господь любить нас! Однак віру потрібно прийняти, що означає, що вона залежить від нашої особистої відповіді, від нашої мужності вручити самих себе Богові, жити Його любов'ю і бути вдячними за Його безмежне милосердя. Це - дар, що не приготований обраним, але щедро запропонований всім. Кожен повинен мати можливість відчути, як це - бути коханим Богом і випробувати це щастя, цю радість спасіння ! Це - дар, який неможливо зберегти для себе, це - дар, призначений для того, щоб ним ділитися з іншими. Бажання зберегти його тільки для себе неминуче зробить нас самотніми, безплідними і хворими християнами.
Проголошення Євангелія - це постійний обов'язок і важлива частина життя учнів Христа, що оживляє все життя Церкви. «Місіонерське завзяття - очевидна ознака зрілості церковної громади» (Бенедикт XVI, Verbum Domini, 95). Громада стає зрілою, коли вона відкрито заявляє про свою віру, радісно святкує її в літургії, проживає милосердям, нескінченно проголошує Слово Боже, залишає все, що має, щоб донести слово Боже на край світу, особливо тим, хто ще не має можливості пізнати Христа. Сила нашої віри - на особистісному та суспільному рівнях - може бути виміряна здатністю повідомляти про неї іншим, розповсюджувати її та жити нею в милосерді, свідчити про неї тим , кого ми зустрічаємо і хто розділяє з нами цю земну мандрівку.
2. Рік Віри через 50 років після початку Другого Ватиканського Собору спонукає всю Церкву до нового осмислення свого місця в сучасному світі і своєї місії серед людей і націй. Метою місії є не географічні території, але народи, культури та конкретні люди, тому що «кордони» віри проходять не тільки через географічні місця та людські традиції, а й через серце кожного чоловіка і кожної жінки. Другий Ватиканський Собор особливо підкреслює, що місіонерське завдання розширення кордонів віри належить кожній хрещеній і дійсно наверненій до Господа людині і всім християнським громадам: «Оскільки ж Народ Божий живе в громадах, насамперед, дієцезних і парафіяльних, і в деякому сенсі стає зримим через них, їм теж належить свідчити про Христа перед народами» (Ad Gentes , 37). Тому кожна громада покликана виконати доручення, ввірене апостолам Ісусом - бути Його «свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії і аж до краю землі» (Діїян.1, 8b) , і це - не другорядний, а сутнісний аспект християнського життя: всі ми покликані ходити вулицями світу з нашими братами і сестрами, проповідуючи, засвідчуючи про нашу віру в Христа, стаючи глашатаями Доброї Новини. Я закликаю єпископів, священиків, пресвітерські і пастирські ради, кожну людини і кожну групу, всіх, хто відповідальний в Церкві за визначення ясної позиції з приводу місіонерського виміру в освітніх і пастирських програмах, до розуміння, що їх апостольський борг не є повним доти, поки він не містить у собі намір свідчити про Христа перед націями і перед усіма людьми. Цей місіонерський аспект - не просто програмний вимір у християнському житті, але також і парадигма, що має вплив на всі аспекти християнського життя.
3. Євангелізаційна робота часто стикається з перешкодами - не тільки зовнішніми, а й внутрішніми, що походять від церковної громади. Іноді тут має місце брак внутрішнього вогню, радості, хоробрості і надії у сповіщенні Послання Христа і в допомозі організації зустрічі з Ним людям - нашим сучасникам. Багато хто до цих пір іноді думають, що звіщення істини Євангелія є посяганням на свободу. Павло VI красномовно висловився з цього приводу: «Буде безсумнівною помилкою будь-що нав'язувати свідомості наших братів. Але з повною ясністю запропонувати цій свідомості євангельську істину і порятунок в Ісусі Христі, при безумовній повазі вільного вибору <...> означає данину поваги цій свободі ...» (Evangelii Nuntiandi, 80). Ми зі сміливістю і радістю повинні ненав'язливо пропонувати зустріч з Христом, ми повинні ставати глашатаями Його Євангелія. Ісус прийшов до нас, щоб показати нам шлях спасіння, і Він довірив нам місію звіщати цей шлях, яким є Він Сам, усім до самих країв землі. Однак занадто часто ми бачимо, що насильство, брехня і помилки підкреслюються і виставляються напоказ. У наш час необхідно заявляти і свідчити про доброту Євангелія, і свідчити про це на прикладі самої Церкви. З цієї позиції видається важливим не забувати про фундаментальні принципи кожного євангелізатора: ніхто не має права говорити про Христа, окрім Церкви. Євангелізація - це не ізольована індивідуальна або приватна дія; вона завжди носить церковний характер. Павло VI писав: «Коли найневідоміший проповідник, катехит або священик у найвіддаленішому місці проповідує Євангеліє, збирає свою маленьку громаду або здійснює Таїнство, навіть якщо він один, він здійснює дію Церкви <... > він діє не в силу присвоєної собі місії або по особистому натхненню, але відповідно до місії Церкви і від її імені» (там же, 60). Це дає силу Місії, а кожному місіонерові і євангелізатору - відчуття своєї причетності до єдиного Тіла, яке оживотворяє Святий Дух.
4. У наш час широкого поширення мобільності і можливості спілкування за допомогою нових засобів комунікації призвели до змішання народів, знань і досвіду. Через пошуки роботи цілі сім'ї переїжджають з одного континенту на інший; професійний та культурний обмін, туризм та інші феномени також сприяють значним переміщенням людей. Це - ускладнює, навіть для парафіяльних спільнот, чітке розуміння того, чи постійно або тимчасово проживає в даному реґіоні той чи інший член громади. На територіях, які традиційно вважаються християнськими, неухильно зростає кількість людей, зовсім незнайомих з правдивою вірою, байдужих до духовно-релігійної сторони життя або натхнених іншими віруваннями. Тому не дивно, що хрещені люди, а особливо "християни" суто номінальні, нерідко роблять вибір на користь способу життя, який відводить їх від віри, що вказує на необхідність їх «нової євангелізації». До всього сказаного вище також слід додати той факт, що Блага Звістка Ісуса Христа ще не досягла величезної частини світу. Крім цього ми живемо в епоху кризи, що зачіпає різні сфери існування: не тільки економіку, фінанси, продовольче забезпечення або навколишнє середовище, але і питання сенсу життя і фундаментальних цінностей, які її спонукають. Навіть людське співіснування відзначено суперечностями і конфліктами, що несуть в собі небезпеку та утруднюють пошук правильного шляху до стабільного світу. У цій складній ситуації, коли над майбутнім і сьогоденням згущуються грозові хмари, в усіх сферах необхідно мужньо сповіщати Євангеліє Боже, яке є посланням надії, злагоди, спільності, і сповіщенням близькості Бога, Його милосердя, Його порятунку, сповіщеням того, що сила любові Бога здатна перемогти морок зла і вести нас по шляху добра. Людство в усі часи потребувало цього правильного світла, що освітлює його шлях і дається тільки через особисту зустріч з Христом. Давайте принесемо цьому світу - через наше свідчення, з любов'ю - надію, даровану вірою! Місіонерство Церкви не є "прозелітизмом", це - свідчення життя, яке освітлює шлях, який приносить надію і любов. Я знову повторюся, що Церква - не благодійна організація, підприємство чи неурядова організація, це - спільнота людей, яку жівотворить Святий Дух, Який жив і живе в чуді зустрічі з Ісусом Христом і Який хоче розділити досвід глибокої радості, звістку про спасіння, що Господь дарує нам. Адже саме Святий Дух - це Той, Хто спрямовує і веде Церкву на цьому шляху.
5. Я хотів би закликати всіх людей бути носіями Доброї Новини Христа, і я особливо вдячний місіонерам, священикам Fidei Donum, чоловікам і жінкам, чернецтву і мирянам - все більш численним, які взяли заклик Господа, залишивши свою батьківщину для служіння Євангелію в різних країнах і культурах. Але я також хотів би підкреслити, що ці ж молоді Церкви щедро посилають місіонерів Церквам, що переживають важкі часи, - нерідко Церквам, де християнство має глибоке коріння, - таким чином приносячи з собою свіжість і ентузіазм, з якими вони переживають віру, яка оновляє життя і даруює надію. Життя в цьому вселенському вимірі, що відповідає на Велике доручення Ісуса: «Ідіть, навчайте всі народи...» (Мт. 28, 19), - збагачує кожну окрему Церкву, кожну громаду, тому що посилати місіонерів - не означає втрачати, але навпаки - вигравати. Я закликаю всіх, хто відчуває заклик з щедрістю відповісти Святому Духу, відповідно до життєвої ситуації, не боятися бути щедрими з Господом. Я також закликаю єпископів, чернечі ордени, громади та всі християнські групи розсудливо і з обережною проникливістю підтримувати місіонерське покликання Ad Gentes і допомогти Церквам, які потребують священиків, ченців і мирян, зміцнюючи таким чином християнську громаду. І цей намір має бути особливо актуальним для Церков, що відносяться до однієї єпископської конференції чи реґіону, тому що неоціненно важлива щедра допомога багатих на покликання Церков тим, хто страждає від їх нестачі.
У той же час я закликаю місіонерів, особливо священиків Fidei Donum і мирян, радісно переживати їх дорогоцінні служіння в Церкві, на які вони були послані, і приносити цю радість і досвід Церквам, з яких вони прийшли, пам'ятаючи про те, як Павло та Варнава в кінці своєї першої місіонерської подорожі «...розповіли все, що створив Бог з ними , і що відкрив двері віри» (Діян. 14 , 27). Вони можуть стати шляхом своєрідного «повернення» до віри, приносячи з собою свіжість юних Церков, з тим, щоб Церкви стародавньої християнської традиції заново відкрили для себе ентузіазм і радість обміну досвідом віри, що є обопільним збагаченням в подорожі до Господа.
Турбота про всі помісні Церкви, яку єпископ Риму поділяє зі своїми братами-єпископами, знаходить важливе вираження в діяльності Папських місіонерських товариств, завдання яких полягає у пожвавленні і поглибленні місіонерської свідомості кожного хрещеного й правдиво живущого з Ісусом християнина і кожної громади, в нагадуванні про необхідність поглибленого місіонерського виховання всього Народу Божого та заохочення участі всієї християнської громади в поширенні Євангелія.
На закінчення я хотів би сказати про тих християнах, які в різних частинах світу зустрічають перешкоди відкритої проповіді своєї віри і позбавлені можливості сповідувати її гідним чином. Всі вони - наші брати і сестри, мужні свідки - навіть більш численні, ніж мученики перших століть, - ті, хто витримує численні сучасні форми гонінь з воістину апостольським завзяттям. Чимало з них ризикують своїм життям заради вірності Євангелію Христовому. Я хочу запевнити в моїй молитовної близькості тих людей, сім'ї та громади, які страждають від жорстокості і нетерпимості, і я повторюю їм повні втіхи слова Ісуса: «Будьте сильні: Я переміг світ» (Ін. 16, 33).
Бенедикт XVI писав: «Слово Господнє поширюється і прославиться» (пор. 2 Сол. 3, 1): нехай цей Рік віри все більше зміцнює відносини з Христом Господом, тому що тільки й лише в Ньому - впевненість у майбутньому і ґарантія справжньої і міцної любові» (Porta fidei, 15). Таке моє бажання на Всесвітній день місій в цьому році. Я з радістю благословляю місіонерів і всіх тих, хто супроводжує і підтримує цей основоположний обов'язок Церкви сповіщати Євангеліє у всіх кінцях землі. Таким чином ми, служителі й місіонери Євангелія, відчуємо «лагідну і надихаючу радість євангелізації» (Павло VI, Evangelii Nuntiandi, 80).
Про це повідомляє Християнський портал КІРІОС з посиланням на CATHMOS.