Ми звикли чути оцінки виборчої кампанії крізь призму політологічних висновків численних експертів. Якими б вони не вважалися "незалежними" та "об’єктивними", певних симпатій (чи антипатій) у їхніх судженнях часто не уникнути. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з людиною, яка знаходиться, так би мовити, "поза процесом", але яка часто влучніше, ніж будь-хто, оцінює суспільно-політичні й інші процеси в Україні. Архієпископ Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир (Гузар) відповів на наші запитання.
— Блаженнйший, в Україні зараз триває передвиборча кампанія. Які у Вас від неї враження?
— Я не маю змоги придивитися зблизька до тих, хто сьогодні йде в депутати, але на підставі того, що я чую по радіо чи від тих людей, із якими спілкуюся, у мене складається доволі погане враження.
Діється багато такого, що не забезпечує нам таких справжніх виборів - у повному значенні цього слова. Є забагато різних спроб - чи то за допомогою підкупу, чи неправди тощо - впливати на виборців. Таким чином, створюється атмосфера недовіри, браку прозорості в цілому процесі; тому-то й складається враження, що в політиків нема бажання якнайкраще, якнайчистіше і якнайчесніше відбути цей - дуже важливий державний акт.
— На виборців намагаються впливати усілякими подачками. Хто тут винен?
— Той, хто починає таку дію, безумовно, більш винний у цьому. Той, хто піддається, теж бере на себе вину, стає відповідальним за свою поведінку. У нормальному, демократичному суспільстві, на мою думку, взагалі не повинно бути намагання здобувати прихильність виборців «крутими шляхами». Нема найменшого сумніву, що кандидати в депутати повинні старатися переконувати своїх виборців про свою гідність і право бути вибраними, але вони мусять зробити це в способи, які відповідають людській гідності, совісті і порядності: представляти ситуацію правдиво, старатися заздалегідь довести, що вони готові служити людям, що для них служити людям — найвище добро і честь, а не служити виключно собі чи якійсь певній групі. Бути правдивим і чесним перед людьми — цілком природно. Власне, у цьому й полягає основний сенс виборчої кампанії.
Будь-які заходи через брехню, підкуп, залякування і т. п. — несумісні з природою демократичної діяльності.
— Чому українці ось так здатні продавати своє майбутнє за харч? Невже ми - така голодна нація?
— Люди бідні й зубожілі! Для них сто чи двісті гривень — немаленька сума, тому вони легко продаються. То — не злі люди, просто бідні й залежні. Власне, ми мусимо тим людям нагадати, що це недобре так робити, бо таким чином вони ніколи не вийдуть зі своєї бідності й злиденності - як духовної, так і матеріальної.
У них нема відчуття належної політичної культури і вони не бачать у тому якогось гріха чи зла...
Є ще випадки залякування — коли людей прямо ж лякають звільненням з праці чи виключенням з університету, якщо вони не проголосують за певну партію чи кандидата. Треба собі усвідомити, що страх часом має "великі оч" й нічого більше. Тому треба збиратися з відвагою, щоб зуміти протистояти.
Чому люди бояться? Знову ж таки — бо бідн і залежніі.
В Україні сьогодні практично нема середнього класу як такого. А тим паче - масового й потужного. Якби ми мали десь 60—70 відсотків середнього класу, то у нас би не відбувалося б того, що зараз відбувається. Середній клас — це люди, які, здебільшого, мають почуття гідності і самоповаги, почуваються сильними й готові противитися спокусам.
— Провладна партія намагалася та й, власне, ще зовсім не відмовилася від такого наміру — ув’язнювати журналістів нібито «за наклеп»...
— Сам по собі наклеп — не є щось добре. І це ми не повинні заохочувати. Але що хочуть зробити депутати? Вони хочуть криміналізувати журналістську справу й, таким чином, унеможливити сказати щось про іншого. Так, кожен із нас може помилитися, сказати те, що, можливо, не відповідає дійсності, але за це карати в такий драконівський спосіб... Це означає, що хтось хоче цілком закрити дуже важливе джерело інформації, аби людина в жоден спосіб не могла пізнати правду.
Якщо хтось сказав неправду, помилився - ну, звісно, буває таке - тоді той, про кого сказали неправду, має можливість виправдатися, пояснити, чому це не може бути правдою. Бажання ув’язнювати журналістів, на мою думку, свідчить про страх. Тут нема нічого нового. Такий спосіб застосовували всі диктатори і тирани, бо боялися, щоб про них хтось не сказав правду. Такий страх свідчить, що хтось невпевнений у собі.
Людина, яка свідома своєї людської гідності і честі, не боїться, навіть якщо хтось скаже про неї неправду.
— Чи було таке, що про Вас у пресі писали неправду?
— Аякже. Багато років тому, коли я ще жив у Львові, після Америки, про мене публічно сказали, що я — масон. Причому, таке твердження хтось цілеспрямовано поширював, щоб мене знеславити й дискредитувати. Я тоді скликав прес-конференцію, на якій і пояснив, що це неправда, чому це неправда й звідки таке прийшло. Після того більше ніхто мені того не повторював.
Треба мати відвагу відповісти за себе. Не треба прикриватися якимись законами, і не треба карати людину за те, що вона сказала. Тут, радше, постає морально-етична проблема, а не кримінальна, - для того, хто говорить, адже журналіст має відчувати моральну відповідальність за свою працю.
— Чи відбулося останнім часом щось таке, що Вас негативно вразило?
— Мене тривалий час негативно вражає оте голосування в парламенті одне за одного. Це - просто скандал. Голова Верховної Ради і сама Верховна Рада допускає це, і навіть намагається це виправдати.
Голову Верховної Ради якось запитали, чому не приймуть такий закон, який би заборонив таке голосування. А той відповів, що тоді парламент узагалі б не приймав жодних законів, бо парламентарі не ходять до залу...
А ми ж тим людям платимо, причому немалі гроші, щоб вони туди ходили. Це - їхня робота. Вони ж не мають йти й торгувати десь у цей час, а саме голосувати чи не голосувати за закони, дискутувати, переконувати. Я не маю упереджень щодо того, чи платити депутатам відповідну плату, але нехай би цілодобово присвячували себе своєму завданню на тих кілька років, на які ми їх вибрали.
Щоразу, як чую про голосування чужими картками, мене це так пече! Чому таке допускається? Це ж так принижує Верховну Раду і все, що там діється.
— А позитивне?
— Коли минула влада намагалася звернути увагу наших співвітчизників на історичну правду, яку треба пам’ятати, щоб було краще на майбутнє. Чи вони були прикрі і навіть десь ганебні для нашого народу, чи приємні — усе треба пам’ятати. Мені подобалося це.
А щодо такого, що мене позитивно вразило останнім часом, то таке, на жаль, ніяк не записалося в пам’яті. Я не кажу, що вже нічого доброго не відбувається, просто нічого такого надзвичайного.
Я, взагал, перестав згадувати про таку - доволі позитивну річ, як Помаранчева революція, яка була величною подією в історії нашого народу та історії цілої Європи. А, може, й усього світу. Я не знаю, чи повториться вона коли-небудь.
— Нещодавно в Москві РПЦ розпочала збір підписів за "всенародний референдум" Росії, України і Білорусі щодо питання про «возз’єднання» росіян, білорусів та українців у «один народ», бо, як стверджують у Російській Церкві, ці народи, мовляв, були "роз’єднанні" Куликовською битвою і жоден з них самостійно не може нормально розвиватися...
— Чув про це. Ця "ініціатива" є суто політичною. На жаль, у Росії є таки люди, які хочуть, щоб ці три народи злилися в одне, де б росіяни мали головний, домінуючий голос...
Це не є щось нове. Ця русифікація триває вже дуже багато років і навіть цілих століть; і відбувається в різні способи: за царських часів, за радянських часів, триває і сьогодні, на жаль.
Офіційне керівництво Росії - як державне, так і церковне, стоять за цим. Мабуть, це - один із проявів отого «Русского мира», про який так багато говорять.
Усього цього логіка дуже проста — злучити три народи, щоб один ними керував. Аргументація, яку вони наводять, не має жодних підстав, бо ці три народи від самого початку є іншими, тому їхнє об’єднання немає сенсу.
Кажуть, що ми - нібито «братні народи». Ну, який мені "брат", приміром, той же Іван Грозний чи яка мені "сестра", скажімо, Катерина ІІ? Те саме з Петром І... Треба знати правдиву історію і не плекати наївних, а деколи й просто небезпечних, ілюзій про якийсь там утопічний «один нарід».
Що ми маємо бути добрими сусідами? Так, безперечно, але не більше.
— Ви кажете, що це - російська політика, але ж Російська Церква теж бере в цьому участь; то ж виходить, що вона теж є певною "політичною структурою"?
— Мабуть, у цьому аспекті так. Тут Церкву просто використовують, а вона дуже свідомо працює в певних цілях.
Представники Російської Церкви приїжджають в Україну і поводяться тут так, ніби вони були "вдома".
— Це - неправильно?
— Так, неправильно, бо їхній дім — це Росія. Вони мають тут людей, які відчувають зв’язок із Московським патріархатом... У цьому нема нічого дивного, але ці люди не є росіянами, аі є членами Української Православної Церкви. А створюється враження, немовби Російська Православна Церква була цілковито "вдома".
— Чи є в Україні зараз привід для повстання?
— Наприкінці 1920-х - початку 30-х років у східних й центральних областях України - тобто, не на Галичині чи Волині, Закарпатті або Буковині, бо вони були, відповідно, під Польщею, Чехословаччиною та Румунією, - відбулося чотири тисячі сільських повстань й, головним чином, проти сталінської насильної колективізації. Люди боронили своє життя, свою екзистенцію. Чи мали право? Так, мали право.
Америка за допомогою своєї революції звільнилася від Англії і стала незалежною. Також мала право бути незалежною.
Коли якась влада, якийсь уряд починають дуже драстично відбирати в людей їхні права, люди мають право боронитися.
Безумовно, це не така річ, яку треба робити щодня. Для цього мають бути відповідні обставини, бо не кожна революція призводить до чогось доброго. Ось, приміром, більшовицька "жовтнева революція". Там абсолютно нічого доброго не сталося.
Але є ще позитивний приклад — наша УПА. Її саме ім’я говорить за себе - «Українська повстанська армія»; вона повстала проти окупантів: проти німецьких нацистів, а головне — проти НКВД. УПА повстала, щоб боронити права людини й цілого народу.
Якщо нинішній уряд буде й надалі дуже вже дратувати, відбираючи в людей їхні законні права, то тільки Бог святий знає, що може статися...
Не дай, Боже, щоб дійшло до повстання, адже це є дуже кровава річ, домашня, громадянська війна. Тому треба старатися, щоб ситуацію змінювати цивілізовано і мирно. Сьогодні ми перебуваємо в стані, коли це можна зробити мирно.
— Мати депресію чи сумувати — це гріх чи нормальний стан людини?
— Це - хвороба. Така людина потребує лікування: і медичного, і психологічного, і духовного.
— Яка Ваша найулюбленіша пора року?
— Цікаве запитання. Щиро сказати, я люблю, щонайменше, три пори року. Коли я був дитиною у Львові, коли закінчувалася зима і починалася весна, з’являлися підсніжники... і був такий дуже особливий запах весни. Я дуже любив той запах весни.
Осінь. Коли я жив у Америці, моя парафія була в гірській місцевості. Щотижня їхав десь сто кілометрів у одну сторону. То був час, коли дерева змінювали кольори. Така була краса! Пригадую, з якою радістю я дивився на ті ліси.
Також люблю зиму. Колись це був час санкування і лищитацтва. Я любив одне й друге. Я завжди не міг дочекатися того снігу, що коли буде можна їздити на санчатах.
Літом, мабуть, найменше захоплююся. Я не кажу, що люблю весну, я люблю запах весни, барви осені, і сніг зими.
Про це повідомляє християнський портал КІРІОС з посиланням на day.kiev.ua