Минає 50 років з часу відкриття ІІ Ватиканського Собору (1962-1965), який був особливий тим що змінив літургічну практику латинського обряду, дозволивши використання на Богослужінні національних мов, змінив чин Святої Меси тощо, а також чітко висловив ставлення Римської Церкви до інших конфесій та релігій.
Ще в часи постсередньовіччя, коли християнство з Європи почало поширюватися, приміром, на народи Америки та Африки, воно тут зіткнулося з новими культурами, мовами, традиціями, місцевим релігійним досвідом. ХХ ж століття ознаменувалося як і небаченим техногенним розвитком, так і великим упадком моральності, здорової релігійності, яка б полягала в повазі до людської особи, її гідності і свободи тощо.
Як і Католицька Церква до Собору, так і православні помісні Церкви на зламі тисячоліть стикаються з аналогічними та своєрідними локальними проблемами. Між вищими чинами Церков обговорюється питання щодо скликання Всеправославного Собору.
Як уважає д-р філософських наук, президент Української асоціації релігійної свободи Віктор Єленський, «існує каталог проблем, які мають обговорити на цьому Соборі. І тут ми можемо зіткнутись з подібною несподіванкою, як і отці ІІ Ватиканського Собору. Вони вважали, що Римська курія вже все підготувала, а їм залишиться лише ухвалити те чи інше рішення, можливо, десь переставити кому. Але вже на першій сесії три тисячі делегатів Собору зрозуміли, що від них насправді таки щось залежить. Ба більше: вони можуть щось змінити. Наразі православний Собор виглядає таким, що штампує рішення, а гострі питання взагалі знімаються. А Собор здається лише урочистим зібранням із належною позолотою, візантійським одягом, блиском. Але в останній момент усе має шанс змінитися! Накопичення ідей багатьох, хто хоче змін, може вилитися у несподівані речі».
За словами Єленського, «сьогодні ще рано говорити про повну дехристиянізацію Європи, адже соціологічні дослідження кажуть, що половина громадян все-таки вірить у Бога і відвідує недільні богослужіння. Релігія повертається у публічну сферу». Він наводить - як приклад - думку Н. Сакркозі про те, що «ніхто не може замінити священика - ні психолог, ні політи».
Важливими питаннями для потенційно можливого Собору можуть стати вивчення шляхів зближення з Римо-Католицькою Церквою, дохалкедонськими (т.зв. монофізитськими) Східними Церквами, а також проблема т. зв. неканонічних або частково канонічних Церков – Естонської Апостолької Православної, Македонської Православної, Української Православної Церкви Київського патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви. Хоча в останньомніх двох - як шлях вирішення - богословсько-догматична сторона має - все ж таки - взяти гору над надмірною заполітизованістю.
Православному світу, отже, потрібно більше єдності та порозуміння. Оглядаючись назад та ностальгуючи за імперіями, абсолютизуючи певні політичні устрої, неможливо уповні виконати своє пряме призначення – нести Благу Зістку та світло Христового Воскресіння тим народам, що і подосі «в тінях та образах» шукають єдиного й правдивого Творця.