Християнський портал КІРІОС пропонує увазі наших читачів інтерв'ю архиєпископа Чернігівського і Ніжинського Євстратія (Зорі), голови Інформаційного управління УПЦ КП, журналістові "Порталу Credo" Володимирові Ойвину з приводу нещодавньої заяви Вселенського Патріарха Варфоломія щодо об'єднання Православних Церков в Україні.
У пресі з'явилася інформація про візит до Стамбулу професора Міжрегіональної Академії управління персоналом Володимира Якименка. У своєму інтерв'ю він заявив, що під час його візиту в Стамбул Константинопольський Патріарх висловився дуже позитивно про створення в Україні незалежної Помісної Церкви. Як Ви це прокоментуєте?
Архиєпископ Євстратій: З нашого досвіду 12-річного спілкування з Константинопольським патріархатом, наших візитів і зустрічей, ми знаємо, що принципова позиція Константинопольського Патріарха полягає в тому, що Україна має право на свою Помісну Церкву, а також у тому, що Україна є канонічною територією Константинопольського патріархату, який є Матір'ю-Церквою для Української Церкви. І, відповідно, право визнання автокефалії Української Церкви належить Константинопольському Патріархові.
Але, з іншого боку, Патріарх завжди обумовлював проголошення Української Церкви автокефальною і визнання цього факту низкою умов. Однією з умов було звернення державної влади - що державна влада не проти того, щоб в Україні була своя автокефальна Церква. Також однією з умов було об'єднання розділеної Української Церкви в єдину Церкву.
Проте за минулі 20 років ясно видно, що, по-перше, держава неодноразово зверталася до Вселенського Патріарха. І Українські Церкви зверталися до Вселенського Патріарха з проханням визнати Українську Церкву автокефальною. Також очевидно, що процес об'єднання Української Церкви та процес визнання її автокефалії взаємозалежні, але в зворотному порядку. Тобто, визнання Української Церкви як автокефальної призведе до об'єднання Української Церкви, в той час як відсутність такого визнання якраз і є однією з причин поділу. Тому складно виконати ті умови, в яких причина і наслідок помінялися місцями.
Наші три спроби об'єднатися з УАПЦ зазнали невдачі саме через те, що постійно в цей процес втручалися сили, незацікавлені у створенні автокефальної Української Церкви - єдиної, Помісної, визнаної. І з боку керівництва УАПЦ постійно висувалися такі умови об'єднання, які були, очевидно, неприйнятні. І, судячи з тієї конкретної релігійної ситуації, яка є зараз в Україні, ми прийшли до думки, що проводити подальші переговори з керівництвом УАПЦ про об'єднання немає жодного сенсу, оскільки це керівництво фактично не налаштоване на об'єднання. Це довела безуспішність трьох спроб прийти до цього об'єднання, а також те, що, по суті, якимось кардинальним чином цей процес об'єднання з УАПЦ ситуацію не змінить, тому що головне розділення в українському Православ'ї проходить по лінії між Московським і Київським патріархатами.
Очевидно, що Москва всіляко перешкоджала і перешкоджає - як нашим контактам з Константинопольським патріархатом та іншими помісними Церквами, так і нашим контактам з УПЦ МП на предмет створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Але, тим не менше, - слава Богу, - що не всі в цьому світі залежить від волі Московського патріархату, і - все-таки - поступово процес зближення між Українськими Церквами йде. Те, що було 15, 10 або навіть 5 років тому, стає неактуальним. Все більше й більше зростає в УПЦ МП розуміння того, що найкращий шлях для Православ'я в Україні - це шлях діалогу і об'єднання в єдину Помісну Православну Церкву, що й дозволить перебороти те церковне розділення, яке існує зараз.
Тому, по суті, нічого нового про можливість визнання Константинопольським патріархатом автокефалії УПЦ сказано в інтерв'ю професора Якименко не було. Константинопольський Патріарх свою позицію формулює таким чином, він посилає такий, як зараз кажуть, месидж: справи Української Церкви в руках самої Української Церкви. Тобто, коли в Україні ми зробимо якісь серйозні кроки до зміни тієї ситуації, яка є нині, тоді і Константинопольський Патріарх буде готовий зробити, зі свого боку, теж якісь кроки, тому що всім відомо протистояння Константинопольського та Московського патріархатів.
- У чому суть цього протистояння?
- Московський патріархат постійно намагається посунути Константинополь з його традиційно первенствуючого місця у Вселенському Православ'ї. І, враховуючи інші складні обставини буття Константинопольського патріархату, цілком очевидно, що Патріарх Варфоломій не хотів би бути ініціатором розриву або загострення боротьби з Московським патріархатом. Відповідно, він навряд чи готовий в нинішніх умовах йти на такий розрив заради ситуації в Україні, коли в самій Україні ситуація залишається досить невизначеною.
У цілому, ситуація розвивається, на наш погляд, позитивно, але чекати якихось серйозних змін її в найближчому майбутньому підстав поки що немає.
- Не зовсім зрозуміла позиція Вселенського Патріарха щодо світської влади: чому надання автокефалії Української Церкви має бути пов'язане саме зі зверненням світської влади? Адже Україна - світська держава. І в канонічному плані звернення державної влади не повинно було б впливати на позицію Патріарха Варфоломія.
- По-перше, якщо ми згадаємо один дуже важливий документ - Томос про визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі, виданий Вселенським патріархатом, - то там якраз надання автокефалії обумовлюється канонічними правилами, які говорять про те, що розподіл церковних справ має слідувати за розподілом справ мирських: якщо царською владою буде влаштоване місто, то і церковне управління хай послідує цьому, влаштованому державою розділенню.
Виходячи з цього, як мені здається, позиція Константинопольського Патріарха з приводу виявлення волі держави в цьому питанні диктується тим, що Патріарх хоче мати свідоцтво: держава не проти існування в Україні такої Церкви, вона не буде перешкоджати діяльності такої Церкви, створення такої Церкви не суперечить державним законам. І своїм актом визнання такої автокефалії Патріарх не порушить нічого - з точки зору державної влади.
Наскільки я розумію, саме цим диктується побажання Патріарха мати свідоцтво від державної влади. Це чимось схоже на повеління апостола Павла щодо обрання єпископів, що кандидату личить мати добре свідчення "і від зовнішніх". Це не вирішальний чинник при обранні єпископа, але бажано, щоб він і поза церковним середовищем також мав хороше про себе свідоцтво, щоб його - і серед і поза Церквою - також поважали. Я думаю, що тут щось подібне.