Дорогі брати і сестри!
Як дивно, навіть як приголомшливо, на перший погляд, лунають в устах Спасителя ці жорстокі слова! Ісус начебто лишається глухим до волання фінікійської жінки з півночного кордону Ханаану (цебто, Святої Землі), навіть коли Його учням уже надокучили крики про допомогу. Ми шоковані: невже наш лагідний, повний любови до творіння Христос міг назвати «щенятами» дітей цієї жінки лише на тій підставі, що вони не належали до обраного народу, «овечок загинулих дому Ізраїлевого»?
Але вслухаймося в останні слова. Закінчилося випробування віри хананеянки, і Христос раптом цілком змінює тон розмови. Тепер Його мова сповнена любови й пошани до великої віри співрозмовниці. І це дозволяє відшукати справжній сенс попередніх відмов у допомозі хананеянці.
Корисно простежити перебіг усієї розмови. Спершу хананеянка вигукує прохання про допомогу доньці, не чуючи відповіді. Потім уже учні, не витримавши, пропонують Ісусові «відпустити» (можливо, задовольнивши прохання?) хананеянку. Учитель відмовляється, мотивуючи це тим, що фінікіянка не належить до спільноти потомків Якова-Ізраїля. Чому б не припустити, що йдеться не стільки про кревних потомків, про етнічну спільноту, скільки про нащадків Яковової віри – віри в єдиного правдивого Бога, котра згодом поширить поняття «Ізраїлю» на весь відкуплений Богом людський рід? Нарешті, хананеянка ніби проривається до Ісуса й просить у Нього допомоги. Просить, зневаживши гординю, забувши про образу за жорстку відповідь на попереднє прохання.
Виникає враження, що в перебігу цих відвідин Ісус навмисне відгороджується від хананеянки стіною тогочасних етнорелігійних забобонів, аби, по-перше, дати співрозмовниці виявити свою непохитну наполегливість і віру, а по-друге, продемонструвати апостолам хисткість цих забобонів. Адже чи не більшість їх тогочасних співвітчизників справді не надто вже визнавали інші - язичницькі народи за всуціль повноцінних партнерів і, з позицій своєї удаваної "вищости", нерідко кликали їх «псами».
І це жорстке й недоброзичливе слово «щенята» повторює на адресу дітей хананеянки й Ісус. Образа її гідности стала, можливо, найсуворішим іспитом віри хананеянки. Чи збереже вона віру попри вдавану холодну байдужість Ісуса? Виявляється, так, збереже. І образа її дітей не зупиняє молінь. Вона навіть сама розвиває Христові слова, порівнюючи поживу її дітей з годуванням щенят крихтами зі столу. А вже тоді холодна відчуженість Христа змінюється на захоплений вигук: «О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш!» До доньки фінікійської жінки вмить повертається здоров’я.
Євангельська розповідь вчить нас не зупинятися в молитві, бути постійними, цілеспрямованими й наполегливими. Навряд чи дістала б хананеянка сподіване, якби не виявила гідну подиву невгамовність. Знов і знов вона просить Господа, знов і знов відмовляється повірити, що Божий Син, Якого вона сама визнає за дійсного Сина Давидового, тобто пророкованого Месію, здатен відповісти на молитву відмовою.
Варто кожному детально поміркувати над цим прикладом. Адже часто нам просто бракує терпіння чувати в молитві, і через свою непослідовність і непостійність ми втрачаємо Божу допомогу й шанс виходу з душевної кризи. Може, якби ми навчилися терпляче повторювати молитву, доки не дістанемо сподіваного, ефект наших прохань також був би набагато потужніший за звичайний. Та ці прохання не повинні стати механічно повторюваними словами. Їх необхідно наснажити живою, потужною вірою, за прикладом хананеянки, з уст котрої чи не вперше в Новому Завіті чуємо визнання Ісуса «сином Давидовим», тобто сповіщеним пророками Месією, Христом. А вже сама віра, її реальна глибина, буде оцінена і в майбутньому, і в цьому житті. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко).