Велике для нас є добро молитва, яка виходить із чистого серця, поєднана з вдячністю до Творця, Який подає нам завжди все корисне для нашого оздоровлення, благословення і спасіння, знаючи всі наші потреби і печалі. Нинішнє недільне Євангеліє розповідає нам про зцілення Господом нашим Ісусом Христом дочки хананеянки і вчить нас тому, що молитва, поєднана з міцною вірою і глибоким смиренням, може випросити у Бога великі й багаті милості.
Євангелист Марко, сказавши, що Христос прийшов у ці краї для усамітнення і відпочинку, додає значні слова: «І, вирушивши звідти, пішов у сторони Тиру та Сидону. Увійшовши ж в один дім, не хотів, щоб довідався хто-небудь про те, але не міг скритися» (Мк.7.24). І мимоволі виникає запитання: чому Він не міг утаїтись? В інших випадках ми бачимо, що Господь зумів сховатися, коли це було необхідно. Проте в даному випадку сказано якраз навпаки. Чому цього разу Він не міг утаїтись? Причину ми знайдемо в жінці-хананеянці. Христос, знаючи про цю жінку і про її нужду і велику віру, не міг залишитися прихованим, хоча і був сильно стомлений. Нужда і віра жінки-хананеянки, як бачимо, змусили Його вийти з укриття.
Попри те, що жінка постійно кричала і просила допомоги, Господь не відгукнувся відразу на її заклик з однієї простої причини: Він дав їй можливість здійснити дуже важливий духовний шлях - від оскверненої язичниці увійти в "стадо овець Ізраїлевих" - загиблих, але все-таки Своїх, бо знав: що цій людині треба до кінця пройти свій шлях, і тоді вона зрозуміє, що без Бога їй неможливо жити в цьому жорстокому і беззаконному світі, що без Христа їй йти нікуди. Навіть якщо дочка буде зціленою і без Христа, це все одно буде біснуванням, тому що наше життя без Христа завжди є біснуванням, як би благополучно воно не виглядало. Подивімось, як часто буває з нами: Господь не відповів нам, не допоміг відразу, і у відповідь - відчай, зневіра, небажання йти далі, нести свій хрест... Це говорить тільки про те, що людина йшла до Бога, але виключно йшла тільки за своїм, за виконанням свого, маленького такого, зовсім не першорядного... Вона не шукає преображення свого життя. У переданні, яке дійшло до нас, довідуємось, що ця жінка-хананеянка є відома під ім'ям Юсти, а дочку, заради якої вона відважилась просити про зцілення, звати - Вероніка. Жінка, звертаючись до Спасителя, каже: помилуй не дочку мою, а мене. Тому що хвороба дочки була хворобою матері. Вона не каже: прийди і зціли, але - помилуй.
Ключ для пояснення всієї цієї справи дають визначні богослови Церкви: Йоан Золотоустий, Феофілакт Болгарський і Євтимій Зігабен, які вважають, що метою "відмови" Христа було відкриття віри цієї жінки. Знаючи, звичайно, силу її віри і продовжуючи її відчувати, Господь відмовляє їй у словах, які могли б, на перший погляд, здатися вкрай жорсткими і зневажлими, які начебто не містять у собі любові до стражденного людства. Господь каже їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам» (Мт.15.26). Сенс цих слів такий: «Я не для того віддалився за межі обраного народу Божого, "синів Царства"( Мт.8.12), щоб віднімати від них Свою чудотворну силу, щоб марнувати її в язичницькій країні».
І ось жінка, яка пройшла такий важкий, безблагодатний життєвий шлях, двічі почувши з уст Христа відмову, побачивши в собі всю свою гріховність і скверну, сказала: «Ну хоч крихту мені, псові... тому що без цієї крупиці жити мені не можна». І Господь подає їй цей хліб, як і кожному з нас подає. Кожен раз, коли ми, щироседно визнаючи свої переступи і провини, правдиво каємся та приходимо причащатися Святих Христових Таїн, Він нам цей Хліб подає - як дітям Своїм, і це дійсно робить нас по-справжньому Його дітьми, по-справжньому єднає нас з Ним - як з Отцем: і не лише в тимчасовому, а й у вічному житті. Ось, маємо взірець молитви, почутої Господом. А тому молімося так, як молилася ця жінка, і молитва наша неодмінно буде почута. Так молімося про всі наші турботи й потреби, бо вони, безумовно, вартують уваги Отця Небесного, як молилася хананеянка, в якої дочка страждала. Молімося старанно, не перериваючи молитви нашої суєтними думками. Молімося так, щоб завжди ми розуміли, що молитва далеко не завжди миттю виповнюється. Молімося з покорою, нехай виповниться воля Господа на кожному з нас: Він-бо знає, коли і як виконати її. Молімося з глибоким розумінням і правдивим визнанням своїх помилок і гріхів. Поки не буде дійсного нашого смирення і каяття, щирого визнання своїх немочей і вад, - навряд чи зійде на нас благодать, як би не було високо наше розуміння Христа Господа і всіх тайн віри. Амінь.
Протоієрей Тарас Огар.