«Один чоловік був багатий, і зодягався в порфіру й віссон, і щоденно розкішно бенкетував. Був і вбогий один, на ім’я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому… Та ось сталось, що вбогий умер, і на Авраамове лоно віднесли його Анголи. Умер же й багатий, і його поховали. І, терплячи муки в аду, звів він очі свої, та й побачив здаля Авраама та Лазаря на лоні його. І він закричав та сказав: Змилуйся, отче Аврааме, надо мною, і пошли мені Лазаря, нехай умочить у воду кінця свого пальця, і мого язика прохолодить, бо я мучуся в полум’ї цім!… Авраам же промовив: Згадай, сину, що ти вже прийняв за життя свого добре своє, а Лазар так само лихе; тепер він тут тішиться, а ти мучишся. А крім того всього, поміж нами та вами велика безодня поставлена, так що ті, що хочуть, переходити не можуть ізвідси до вас, ані не переходять ізвідти до нас. А він відказав: Отож, отче, благаю тебе, щоб його ти послав у дім батька мого, бо п’ятьох братів маю, хай він їм засвідчить, щоб і вони не прийшли на це місце страждання! Авраам же сказав: Вони мають Мойсея й Пророків, нехай слухають їх! А він відказав: Ні ж бо, отче Аврааме, але коли прийде хто з мертвих до них, то покаються. Йому ж він відказав: Як Мойсея й Пророків не слухають, то коли хто й із мертвих воскресне, не йнятимуть віри» (Лк.16.19-31).
Во Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Возлюблені во Христі, браття і сестри!
Дні течуть і відлітають; години біжать не зупиняючись, в бурхливому потоці часу світ наближається до свого кінця. Дні й години подібно до злодіїв, обкрадають людське життя, котре, мов нитка, поступово скорочується і обривається. Дні віддають його погребінню, години кладуть в гріб, і разом з днями й годинами щезає на землі наше життя, блага котрого подібні до туману. Хто істинно багатий, а хто бідний? Хто щасливий, а хто нещасний? Поверхневий людський поговір схильний іменувати щасливцями долі тих, чия участь достойна гірких сліз, і нехтувати блаженними обранцями Божими.
В Євангельській притчі про багача та Лазаря протиставляються одна одній дві людини: одна самозадоволена з блискучою зовнішністю, інша ж смиренна та вбога. Але слово Боже закликає нас заглянути в загробний світ, і ми бачимо, як принижений в ньому той, хто сяяв величчю, і як піднесений смиренний, той, кого вважали за непотріб. Багач думав, що має все, що прагне його душа. Тіло його пестив м’який одяг з дорогих тканин, смак насолоджувався вишуканими стравами та хмільними напоями, слух звеселяли звуки страсної музики, а нюх насолоджувався найрізноманітнішими благоуханними запахами. Кожне побажання багача миттєво виконували меткі слуги, кивок його голови чи помах пальця були для них законом. Багача оточували підлесники і блюдолизи, котрі лицемірно вихваляли його достоїнства, так що він і сам почав вважати себе істотою якоїсь особливої породи, вищої і кращої за інших людей. А в цей же час біля воріт його дому лежав вбогий каліка Лазар, в рам’ї, хворий та голодний, котрий прагнув насититися крихтами, що падали зі столу цього багача. Чи бачив він цього вбогого? Бачив – і не бачив: бачення чужих страждань проходило повз його свідомість та совість і своїм потьмареним розумом він майже не відрізняв вбогого Лазаря від собак, єдиних друзів цього каліки, котрі облизували його струпи, полегшуючи муки нещасного. Багачу, що зачерствів в достатках та самонасолоді, й на думку не спадало вважати Лазаря своїм братом, своїм ближнім, котрому потрібна допомога. Нещасний багач, котрий втратив останні краплини розсудку від своїх достатків, не розумів, що сам він і жалюгідний, і вбогий, і каліка. Наповнювалася його скарбниця, але порожніло серце; пересичувалося тіло, але помирала від голоду душа; розширялися житниці, але калічів розум. Та прийшов час, і в розпалі хмільних веселощів наздогнала багача смерть – і тут вже нічим не змогли допомогти, ні прислужники, ні блюдолизи, ні сан, ні золото. Тепер нарешті прозрів нечестивий самолюбець, але, – на жаль, – занадто пізно, бо демони вже підхопили його омертвілу від розкошів душу, і вкинули її в пекельну безодню. В пеклі, знемагаючи в муках, багач підняв свої очі і раптом побачив Лазаря, котрий також помер в голоді, хворобах та жахливій вбогості. Але як перевтілився той, кого багач не удостоював навіть своїм поглядом! Носячи на землі лахміття, на небесах він одягнувся в ризи небесного світла, страждання й скорботи смиренного вбогого перемінилися на райське блаженство.
Осліплий багач! Колиб в своїм земнім житті він здогадався, що людина, котра лежить біля його воріт в образі хворого бідняка, наділена нетлінним, істинним багатством! Цього золота, котре багач за один день протринькував на свої веселощі та примхи, достатньо було б, щоб дати Лазарю одяг та притулок, запросити лікаря, котрий зцілив би язви страждальця. У багача були скрині золотих монет, але ні одної з них він не виділив для вбогого. Багач обжирався ласощами, а поряд томився голодний, від одягався в дорогоцінний одяг, а поряд людина тремтіла від холоду, він намащувався дорогоцінними запашними мазями, а неподалік хворий не мав лікарств для ран.
Яка ж жорстокість, яка бездушність і яке безумство! Майже даремно багач міг купити собі вічне спасіння. Допомігши Лазарю в його стражденному житті, він зробив би його своїм піклувальником перед Лицем Світодержця, обранцем Котрого той являвся. В час свого земного благополуччя багач тільки б розсміявся, коли б хто порадив йому запросити Лазаря до свого столу, а тепер Лазар став бажаним гостем на трапезі Царя Небесного. І тепер багач із страшної безодні молить про милостиню: «нехай Лазар омочить кінець перста свого у воду та прохолодить язик мій, бо я мучусь у полум’ї цьому». Бідний багач! Куди поділося все його багатство? Навіть краплини води не приніс він з собою в загробний світ, щоб пом’якшити нестерпну спрагу. Повністю розтратив він себе в порожнечі задоволень – і ось, чує від святого патріарха Авраама: «Чадо! Згадай, що ти одержав уже добре твоє в житті твоєму, а Лазар – зле; отже, тепер він тут тішиться, а ти страждаєш». Навіть ім’я своє втратив багач – тому-то і названий він в Євангелії просто багачем, що ім’я його викреслене з Книги Вічного життя. Так омертвілі, що прирекли себе для геєни, душі, не мають імен, а кожен називається лише по гріху його: «користолюбець», «перелюбник», «хам», «лицемір», «п’яниця», «злодій», і так дальше. Безіменний багач, але наділений іменем Лазар – нетлінним іменем, що сяє в Горішньому світі, а в цьому світі звучить для багатьох поколінь зі сторінок Святого Письма як приклад великого терпіння. Смиренно, не ремствуючи переносив Лазар попущені йому страждання, надіючись на Отця Небесного, і тим самим надбав безсмертну славу. На землі він лежав в поросі поряд з псами, жорстокі люди вважали його самого подібним до псів, але став Лазар сином Господа, другом святих подвижників і співбесідником Ангелів.
Дорогі браття і сестри! Приклад багача і приклад Лазаря – це дві крайності людського життя. Не багатьом випадає земна участь з одних скорбот та страждань, як у праведного Лазаря; не так багато і тих, хто живе в надмірній розкоші, подібно до Євангельського багача. Звично ми знаходимося в проміжному, між цими двома крайностями, стані. Але для кожного історія багача та Лазаря повинна являтися джерелом настанов. Багач доброчинний, милосердний, купує собі Царство Небесне, подаючи милостиню, будуючи Божі храми і простягаючи руку допомоги вбогим: такий знаходить собі спасіння, як написано: «Викуп життя людини – її багатство» (Притч.13.8). Але багач немилосердний та злий, не піклується про своє спасіння і нехтує пам’яттю про Царство Небесне: лишень би йому було на землі добре. Він про смерть і не думає, а очікує прожити довге життя, мов той багач, у котрого щедро вродила нива і котрий говорив: «Зруйную житниці мої та збудую більші, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє, і скажу душі моїй: душа! багато маєш добра, що лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись» (Лк.12.18-19).
Вся думка багатих направлена на те, щоб їсти, пити і веселитися довгі роки. Коли ж вони їдять, то пожирають труди вбогих, пожирають людей, згідно слів Самого Бога, Котрий говорить про багатих так: «Вони поїдаю Мій народ, наче б то хліб їли» (Пс.13.4), а коли п’ють, то п’ють кров людську, впиваються людськими сльозами, бо від того багатства їдять та п’ють, котре вирвано з рук людських різними неправдами. Складається враження, що все блаженство на землі в цьому житті – це блаженство багатих, вся ж біда в цьому житті – біда убогих. Кого звеличують? – Багатих. Кого безчестять? – Убогих. Хто благородний? – Багаті. Хто худорідний? – Убогий. Хто премудрий? – Багатий. Хто глупий? – Убогий. Якщо багатий і зовсім без розуму, то вже одне те, що він багатий, робить його розумним серед простих людей; всі слухають його слова, мов слів премудрого філософа, і вихваляють його розум. А вбогий, хоча б і був дуже мудрим, а все ж таки глупий, тому що бідний. Все блаженство неправедних багачів йде від кровавих потів убогих людей. Багатий багатіє, а вбогий бідніє; багатий розширяє житниці, а вбогий втрачає й те, що має; багатий тлусне від обжирання та достатків, а вбогий сохне від голоду та печалі; багатий хвалиться, а вбогий зітхає. Але коли настає смертний час, то багаті відразу ж бачать в чому дійсно полягало блаженство.
Вавилонський цар Навуходоносор одного разу бачив дивний сон. Він бачив міцний дуб, що стояв посеред землі; вершина його вперлася в небо а корінням своїм він охопив всю землю. Цей дуб буяв зеленню та ряснів плодами. Але раптом цар побачив Когось, Хто зійшов з Неба й грізним голосом звелів посікти дуб, обрубати його гілки, обірвати листя й порозсипати плоди його (Дан.4). І коли ніхто з придворних тлумачів снів не зміг розтлумачити цей сон, то прикликали святого пророка Даниїла, котрий сказав царю, що цей дуб, це сам цар, велич котрого досягнула до небес а влада простяглася в усі кінці землі. Але прийде час суду Божого, і він буде вигнаний від людей і життя його буде проходити між дикими звірами.
Так і у всі історичні часи земного життя: багатий в цьому світі – мовби деякий великий дуб, високий гордістю, широкий багатством, прекрасний честю, плодовитий прибутками. Але раптом приходить суд Божий і зрубують цей дуб смертною сокирою, і падає він в гріб з великим гуркотом. Виганяється він з середовища людей, що живуть на землі, і поселяється він серед мертвих, якби між дикими звірами. Життя його проходить з черв’яками, котрі вічно будуть пожирати його тіло, розбещене страстями. Скажи ж тепер, дуб, де висота твоєї гордості, де просторість твоїх гілок, твого майна, де краса листя твого, твоєї слави, де ж плоди прибутків та достатків твоїх? Чи не зруйноване все це, чи не пропало безвісти? А Давидові слова про кого говорять?: «Бачив я нечестивця, як він пишався і розростався, неначе кедр ліванський. А коли я прийшов, його вже більше не було, шукав його, та знайти було годі» (Пс.36.35-36).
Приниження, голод, холод, хвороби – все перетерпів Лазар, звертаючи очі до Неба. Він жив в старозавітні часи і міг тільки смутно надіятися, що Правосудний Господь віддасть йому благом за перенесені випробовування. Ми ж маємо тверду обітницю Божу і знаємо, яка велика нагорода за земні скорботи. Блаженні ті що плачуть, бо вони втішаться (Мф.5.4), – сказав Спаситель в Нагірній проповіді. Але ми, малодушні й маловірні, порою і в малих неприємностях готові ремствувати на Бога, впадаємо в тугу та відчай – і так втрачаємо вічну нагороду, приготовану для тих, хто терпеливо зносить тимчасові незгоди.
В біді і радощах, в здоров’ї та в хворобах, в багатстві і бідності ми повинні пам’ятати про те, що це життя – лишень передпоріг вічності, і готувати себе до безсмертя. Після кончини самому пізно і безнадійно буде щось змінити чи виправити в своїй участі. Ось чому, досить часто, земні злигодні виявляються для людини благодіянням Божим. «Допоки грім не гряне, мужик не перехреститься», – гласить поговірка, і дійсно, тільки в біді багато людей згадують про Бога й звертаються до Нього. Для таких людей безхмарне існування могло б загубити їхні душі.
Найгірший гріх Євангельського багача – це навіть не бездумна його розбещеність, а безсердечність до страждань ближнього. Огляньмося довкола, і ми побачимо безліч «Лазарів» – тих, кому живеться незрівнянно гірше нас. Поможімо їм – і їхні молитви про наше спасіння фіміамом зів’ються до Престолу Всевишнього. Та коли ми забудемо про них, відвернемося, не бажаючи потьмарювати свою радість думками про чужу біду, на нас збудеться грізне пророцтво Господнє: «Горе вам, багаті! Бо ви вже одержали свою втіху. Горе вам, ситі нині! Бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся тепер! Бо будете плакати і ридати. Горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре! Бо так робили – лжепророками батьки їхні» (Лк.6.24-26). А апостол Іаків говорить: «Послухайте ви, багатії; плачте і ридайте від бід ваших, що наближаються до вас. Багатство ваше згнило, і одяг ваш поточений міллю. Золото ваше і срібло поржавіло, та іржа їх буде свідчити проти вас і з’їсть плоть вашу, як вогонь: ви придбали собі скарб на останні дні. Ось, плата, яку ви утримали у робітників, що працювали на ваших полях, голосить; і голосіння женців дійшли до ушей Господа Саваофа. Ви розкошували на землі та зазнали насолоди; наситили серця ваші, ніби на день заколення. Ви засудили, убили Праведника; Він не противився вам» (Іак.5.1-6).
Коли в людині поступово дозріває світ зла, душа все більше й більше погружається в нього і тоді відбувається закосніння людини у злі. Сила зла стає природою душі, котра всіма силами починає працювати над утвердженням себе в своєму, тобто, в злі. Розсудок працює, хитро виплітаючи павутину зла і з вражаючою віртуозністю вишукує обманні обґрунтування поступків людини. Він потьмарює просту істину, очевидну для всіх, витончується в лукавстві, підтасовує саме Божественне слово, щоб викроїти і навіть «білими нитками» зшити своє, але не зійти зі своєї злої обмеженості. В дійсності, людина зла стає мовби незрячою: «Очі має, але не бачить». Після закосніння душі в злі, людину вже ніщо – ні голос розсудку, ні голос приглушеної совісті, ні авторитет з боку, ні Одкровення Боже, ні втручання Бога в її життя, – ніщо не зрушить з порочної риси злого закосніння.
Святий праведний Іоанн Кронштадтський звертається до благополучних людей з такими словами: «Всякого роду достаток Господь посилає нам не для нас одних, а в лиці нас – і для ближніх наших. У тебе лежить велика кількість дарів Божих, даних тобі як для тебе, так і для твого спільного блага, і вони лежать без всякої користі, і ти перетворюєш джерело благословення Божого в джерело прокляття; ти насміхаєшся над благістю та щедротами Божими, ти друг всіх заздрісника і ворога – диявола, бо ти ворог для Бога й людей, тому що погубляєш багатьох своїм жорстокосердям. Ця істина, комусь здаючись дивною, так ясно говорить сама за себе, і людині, котра просто дивиться на діло, немає потреби її доводити, бо всі ми, багаті і вбогі, знатні і прості, освічені і неосвічені всі ближні один одному, як члени однієї великої Божої сім’ї».
Але нехай відомо буде і те, що не всі багаті будуть осуджені на муки; також і не всі убогі й жебраки будуть послані в Рай. Багато з багатих виявиться в Царстві Небеснім, багато і вбогих буде у вогняній геєні. Ті багаті, котрі набувають собі багатство з чистими думками, від своєї особистої праці, від справедливого торгу, котрі, крім цього, милосердні та благоподатливі, – такі купують собі велике спасіння. Чи не чуємо ми, що велика кількість багатих знаходяться в Царстві Небеснім? Багатим був цар Давид, не жебракували і святі праотці Авраам, Ісаак і Іаків, і всі вони спаслися. Також і в новій благодаті було багато царів, вельмож, багатих і славних, про котрих ми знаємо, що вони спаслися, а декотрі з них навіть згадуються між святими. Таким чином праведні і доброчинні багачі і в цьому житті багаті, і в майбутньому житті наслідують багатство Небесне. А вбогі і жебраки, котрі лінуються працювати, а живуть лишень крадіжками, чи ще якимось злом промишляють, чи шукають ситості від милостині, від людського подаяння, і лізуть в очі людям мов дим, хоча більшість з них могла б трудитися і чесно заробляти собі на хліб, – такі не тільки не дістануть для себе в майбутньому житті милості Божі і Царства Небесного, але будуть послані в муку вічну і будуть вічно мучитися з бісами, від чого нехай вибавить нас Христос Бог Своїм милосердям.
Сьогоднішня притча, це добрий та повчальний урок для всіх мудрагелів, котрі не вірять в існування людських душ після смерті, в дійсність буття вічного вогню і в вічність мук нерозкаяних грішників і майбутнього блаженства праведників. Вони також бажали б, щоб до них приходили мертві і засвідчували про істинність того, що сказано в Євангелії. Та мертві не прийдуть переконувати їх в тому, про що один раз і назавжди сказала сама вічна Істина – Христос Бог наш, і коли прагнуть змінити свій образ думок та життя і досягнути Життя Вічного, нехай наполегливо і щиро читають Євангеліє і виконують все написане в ньому. Любов один до одного і до Отця Небесного – ось це єдине істинне багатство, котре ми, діти Церкви Христової, повинні невпинно здобувати і примножувати, котрим повинні і насолоджуватися в цьому світі. Тоді не страшні для нас будуть скорботи, котрі ми терпимо в Господі, не небезпечними стануть і блага земні, котрі ми використовуємо для служіння ближніх та Богу – і прийме нас Велюблячий Творець в оселі Свої.
Амінь.