10 “Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий - митар. 11 Фарисей, ставши, молився так у собі: Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди - грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. 12 Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину. 13 А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: Боже, змилуйся надо мною грішним! 14 Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той; бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, - вивищений” (Лк. 18: 10-14).

Притча про митаря і фарисея - це кілька уроків в одному. Це - урок про покору і про молитву, про осудження, про покаяння, і, зрештою, про нас з вами. Це - одна з найкращих ілюстрацій на підтвердження слів Ісуса: «Останні стануть першими, а перші останніми». Христос, як добрий Вчитель, навчає всіх нас дуже важливих речей, без яких у щоденному житті ми не можемо називатися істино віруючими людьми та дітьми Божими. Це лише в людей є розділення за професіями і становищем, національністю й кольором шкіри тощо, а от для Бога - всі ми є Його дітьми. Отож, там, у храмі на молитві, ми бачимо двох Божих дітей. Провинилися обоє, але свою провину визнає лише один. Для Отця вони є рівними, але один себе вважає «рівнішим» від іншого. Обидва належать до вибраного народу Ізраїля, але один себе вважає "вибранішим".

У щоденному житті, в процесі виховання своїх дітей ми часто стикаємося з подібними ситуаціями. Часом дитина наївно думає, що батьки любитимуть їх сильніше тоді, коли менше любитимуть своїх інших дітей, братів і сестер дитини. Звідси йде постійне бажання в дитячому віці боротися за батьківську любов, використовуючи інколи недозволені прийоми: намовляння, підлабузництво, підставляння і т. п. Також, щоб оправдати свої невдачі, діти люблять наводити в приклад тих, хто більше від них зазнав невдач. І, навпаки, дітям властиво прибільшувати свої успіхи, щоб виглядати кращими на фоні інших. Ці моделі поведінки з дитячого віку людина часом пристосовує і у своєму духовному житті. Тобто, щоб здаватися собі кращим, ми нерідко любимо звертати увагу на інших, хто, як нам здається, є далеко позаду нас. Щоб оправдати те, що ми рідко ходимо у неділю до храму, ми, скажімо, наводимо в приклад десятки «митарів», що стоять в храмі, хоч їхнє життя є далеким від ідеалу. Щоб здаватися кращими, ніж ми є насправді, ми робимо багато речей напоказ, часом дописуючі собі різноманітні успіхи. Але найгірше те, що ми зростаємося з думкою, що «я не є вже таким поганим». Ми так часто себе порівнюємо з іншими, що втратили потребу себе порівнювати якраз з Христом. А для того, щоб здобути правдиву святість, треба, передусім, у смиренні й скрушності власного серця щиро визнати свою гріховну природу. Щоб «неосудно сміти призивати» Бога своїм Отцем, треба покірно визнати себе дитиною, і то - дитиною непослушною.

Притча про митаря і фарисея навчає нас такої щирості, щирості супроти себе, ближнього і Бога. Ця щирість має ґрунтуватися на переконанні, що Бог достеменно знає наше серце. Дитина може часом обдурити своїх батьків, але це не так страшно. Страшно, коли доросла людина всерйоз думає, що може обдурити Бога, вдати, що Його хтось потребує більше від нас. Із таким горделиво-самоправедним фарисейством, духовною сліпотою ми стикаємося чи не на кожному кроці. І, на жаль, ця духовна сліпота є важковиліковною. Хіба що надприроднє Боже втручання може перемінити людину і що, як видається, трапляється, одначе, доволі рідко. Тому, напевно, треба задуматися і перевірити, чи не проявляються (і як часто) симптоми цієї страшної духовної недуги в нас самих? Чи, бува, не заступає очі нашої душі і серця духовна катаракта, яка так заважає поглянути на себе такими, якими ми є насправді, а не такими, якими ми хочемо, щоб нас бачили люди?