У зворушливій простоті притчі про блудного сина криється найвище Божественне одкровення, бо це - розповідь про невимовну любов Господа до людини.
Всемилостивий Отець Небесний пам'ятає кожного зі Своїх синів і дочок, як би далеко не віддалялися вони від Нього, як би глибоко ми не грузнули в трясовині гріхопадіння. На порозі вічності чекає Він нас, щоб укласти в благодатні батьківські обійми.
Чи не годоване теля приготував Він на честь повернення блудного сина, не пошкодував Сина Свого Єдинородного, пославши Його на неймовірні тортури і розп'яття в спокутування наших гріхів? А ми все ще продовжуємо блукати в темряві...
Кожен з нас напевно може сьогодні пригадати свою історію навернення. Притча, яку ми прослухали в Євангелії сьогоднішнього дня, стосується кожного з нас, вона стала тим класичним взірцем, як через правдиве й глибоке покаяння, ми після довгого блукання без Бога повертаємось до Нього, згадуючи свої дитячі чи юнацькі роки, які були завжди пов’язані з батьківським домом та Церквою.
Кожен з нас віддалявся від люблячого Отця Небесного до далекого краю, відвертаючись від світла Істини, зведений блукаючими вогниками мирських і, здебільшого, гріховних утіх і задоволень. Помиляється той, хто відкладає своє навернення з дня на день, з року в рік, а той, хто вчасно отямився і твердо вирішив у своєму серці: «встану, піду до батька мого і скажу йому: батько! я згрішив проти неба та супроти тебе» (Лк.15.18), поступає розумно.
Небесний Отець нікого не утримує силою, нікого не примушує повернутися до батьківського дому. Чи потрібна Господу від нас рабська покора? Звичайно, що ні. Йому потрібна вільна синівська любов.
Шлях покаяння і повернення до добра - шлях далекий. Його можна пройти лише з щирим почуттям. Пам'ятаймо, що сказано в цій притчі: Отець бачить здалеку, хто йде до Нього, і той, хто повертається, «завжди є милий Йому».
Ми бачимо, що цей блудний син не вважав Отця жорстоким, але покарання почитав справедливим і заслуженим. Євангельський блудний син повернувся до батька після довгого і складного життя, втративши не лише майно, а й самого себе. Прийшов до батька - і все отримав знову, хоча сподівався не на права синівства, а останнього найманця. Щире покаяння сина, і у відповідь на яке Отець одягає його в кращий або, можливо, в колишній його одяг, дає перстень.
Притча відзначає поступовість впровадження пороків. Їм протистоїть добро, бачене людиною у своєму житті, і якби не ця перешкода, то порок впроваджувався б у людини і в товариство з швидкістю кинутого каменя і знівечив б його і оточуючих. Блудний син не загинув, але, можна сказати, так прийшов до себе. Що ж стало тим поштовхом до такого вчинку? Приводом до каяття послужив духовний голод. Коли блудний син виснажився, тоді зрозумів, що він втратив усе. Саме в цей час він пригадує дім свого батька, можна сказати, згадує своє можливо коротке, але насичене духовне життя.
Блудний син навряд чи б покаявся, якби не згадав добро, яке він раніше бачив. Це треба пам'ятати завжди і треба допомагати один одному, щоб у людей були спогади добра; допомагати і внутрішні та зовні.
Коли ми живемо подібно, як цей євангельський герой, Свята Мати Церква нагадує нам про те, що ми її залишили і загубилися. Та, слухаючи її голос, ми можемо пригадати собі слова кондака цієї неділі : «Від батьківської слави твоєї я віддалився безумно, у злому я розтратив багатство, яке передав ти мені. Тому тобі блудного голос приношу: Согрішив я перед тобою Отче щедрий, прийми мене каюся, і вчини мене як одного з наймитів твоїх». Слухаючи ці слова, знаходимо в собі сили сказати: «Согрішив я перед тобою Отче щедрий, прийми мене каюся, і вчини мене як одного з наймитів твоїх».
Ми повинні розуміти, що нещире покаяння часто перетворюється у формальне визнання своїх гріхів, як юридичний акт, визнання себе винним пеpед законним обвинувальним вироком. Та при цьому забувається щось важливіше, без чого ні сповідь, ні pозpішення гpіхів не мають ні справжнього значення, ні сили. Це «щось» і є саме почуття віддалення від Бога, від pадості спілкування з Hим, від справжнього життя, створеного і даного нам Богом. Справді, не є вже так важко для нас визнати свої гріхи на сповіді: для прикладу, що не дотримувались посту, забували молитись ранкові чи вечірні молитви, сеpдилися на ближніх. Та зовсім інше є усвідомити, що ми заплямували і втратили свою дyховнy кpасу, що ми далекі від свого справжнього «дому», свого справжнього життя і що щось дорогоцінне, чисте і пpекpасне безнадійно зламано в самій моїй життєвій сyті. Тільки справжнє розуміння цієї проблеми, покаяння від усього серця, а також в той же час гаpяче бажання повеpнyтись назад, віднайти дорогу до втраченого «дому». Ми отримали від Бога великі дари: перед усім життя, і звичайно насолоджуватись ним, наповнити його особливим значенням: любов'ю і знанням; дарами Святого Духа, миpом і pадістю Царства Hебесного.
Нехай не лякають вас нинішні скрутні часи та не торкнуться наших душ згубні сумнів та зневіра. Нехай сьогодні почує кожен з нас, що Отець Небесний, подібно до цього євангельського батька, також виглядає коли повернемось до Нього і до Його дому – Церкви. Молімось сьогодні, щоб Добрий Пастир Христос зберіг нас, щоб ми не віддалялися від Нього. Будемо гаряче молитися про повернення всіх синів і дочок землі в обійми Небесного Отця, будемо сподіватися, що в скорому часі зрадіють про наш народ ангельські хори, і скаже про кожного з тих, що навернулись, Господь: «Цей син мій був мертвий і ожив, був пропав і знайшовся» (Лк.15.24). Амінь.
Протоієрей Тарас Огар