Дорогі брати і сестри!
Світла, прозора свіжість цього свята часом заважає нам помітити його неймовірну глибину. Глибину, яка дозволяє нам зазирнути за тисячі-тисячі років у минуле і водночас спрямовує нашу увагу у майбутнє – до часу нашого остаточного єднання із Творцем Небесного Царства. На перший погляд, що тут складного? Адже вшановуємо сьогодні цілком конкретну подію, про яку нагадувало нам читання із Діянь святих апостолів (Діян. 2:1-11), – про день, коли на апостольську громаду, що зібралася у Сіонській горниці і, відповідно, до Христового наказу ревно молилася протягом десятьох днів від часу Вознесіння Господнього, сходить у вигляді вогненних язиків благодать Святого Духа. І вони, ці прості люди з Галилеї – рибалки, селяни, – раптом відчувають у собі повноту благодати Святого Духа і не можуть мовчати. Вони виходять назовні, на плаский дах єрусалимського дому і сповіщають про новину, яку Христос заповідав їм нести в світ: вічно живу новину про Небесне Царство, про спасіння, про Христа, Який прийшов, щоб усіх спасти.
Але, разом із тим, ми запитуємо себе: а чому П’ятдесятниця? І чому саме в той час у Єрусалимі були незліченні тисячі людей? Свято повертає нас углиб, у Старий Завіт. Ми повертаємося в день, коли Мойсеїв народ, котрий був вийшов із Єгипту, облягав довкола Синайську гору, а Мойсей провадив на горі самотню розмову із Богом. Саме там і тоді Мойсей одержував дороговказ не тільки на десятки кілометрів, що відділяли його народ від Святої Землі, але й на довгу й важку дорогу повернення до Бога. Адже заповіді, одержані Мойсеєм, нам усім мали допомогти побачити дорогу, що її мало подолати людство, рятуючись від рабства гріху.
Ті заповіді й настанови, які Мойсей одержав на Синайській горі, стають для всіх нас порадником і підказкою. Як належить прожити своє життя, щоб наприкінці його сподіватися на зустріч із Творцем? Як нам правильно будувати свою життєву перспективу, щоб вона вела нас до справжньої мети, а не заводила на манівці?
Саме ця подія – дарування Закону – і була використана як підстава для встановлення старозавітнього свята П’ятдесятниці. Адже Мойсей одержав заповіді у п’ятдесятий день по Пасці – виходу із Єгипту.
День П’ятдесятниці ще стародавні юдеї так, як ми зараз, відзначали прикрашанням своїх осель зеленим гіллям і травою на спомин про гірську околицю, в якій дарувався Закон, і водночас – про всюдиприсутність Божу у світі. Це старозавітнє свято, і було потім нагодою для зустрічей прочан із усього світу у Єрусалимі. Вони були юдеями, майже всі сповідали Мойсеєву віру і більшість з них за своїм етнічним походженням належали до народу Ізраїля. Але, оскільки євреї розселилися по всіх усюдах, то вони прийняли мови тамтешніх народів і вже майже не послугувалися поза синагогою власною мовою.
І ось раптом, за благодаттю Духа Святого, апостоли відкривають їм: правда одна для всіх, попри різницю мов і звичаїв. І, зберігаючи свою ідентичність, мовну і культурну строкатість, присутні на святі стають учасниками одного чуда: слухання голосу Духа. Духа, Який промовляє через апостолів.
І тут ми ще далі заглиблюємося у незбагненні витоки історії світу, про які скупо сповіщає нам книга Буття: “На початку Бог створив Небо та землю” (Бут. 1:1). Бог створює світ видимий і невидимий: світ, у якому ми з вами живемо, – матеріяльний всесвіт, і світ ангелів – світ духовний, світ, до якого ми належимо за своїм покликанням і за безсмертною душею, яка дарована кожному із нас. Ці два світи нібито існують окремо один від одного. І ось у Церкві Бог єднає ці два світи. Пригадаймо, як на великопосних богослужіннях херувимська нагадує нам про те, що “з нами нині невидимо ангели служать”. І сама Церква називається Небом на землі! У тій Церкві, яка була створена в день П’ятдесятниці, Бог єднає різні світи. Відтак же Він допомагає кожному з нас знайти внутрішню гармонію між матеріяльним і духовним, між земним і небесним.
Відчувши клаптик Неба, вкладений у душу кожного з нас, ми можемо зрозуміти: дорога до Неба йде ось тут, по нашій землі, яка також є частиною створеного Богом всесвіту. І ми маємо тут будувати власну дорогу в майбутнє так, щоб не ганьбити Неба, представниками якого на землі ми з вами є і з яким єднаємося через особисте прийняття правд Слова Божого і таїнства. Бо таке щире навернення до Христа і кожне таїнство є переживанням великої гармонії Неба і землі. А основою цієї гармонії є те, що називається богословами тринітарною єдністю, тобто, єдністю єдиного в Тройці Бога – Отця, і Сина, і Святого Духа. Тієї єдности, яка і закладає основи ідентичности кожного з нас зосібна і нас усіх як спільноти.
Тільки-но ми порушуємо відчуття тієї гармонії, занедбуємо своє прагнення до єдиного в Тройці Бога – відразу настають внутрішні кризі, життєві проблеми, настають поділи в суспільстві, починаються конфлікти, війни, чвари з оточенням. Саме тоді в світ вноситься те, що є наслідком гріха. Гріха, яким порушено було первісний задум Бога щодо людини. Нами, людьми порушено.
Церква відкриває нам шлях до подолання цих проблем. Це - шлях перемоги над гріхом, виростання у єдине містичне Тіло Христове, яким є Церква. І сьогоднішній інтер’єр храму допомагає нам відчути своє місце в цьому світі – Божому саді, насадженому для нас. Саді, який є прообразом небесного саду: Едему, в якому були поселені наші праотці. Господь кличе нас до Себе. Кличе вже зараз, у Церкві, в єднанні з Ним, щоб ми і в майбутньому вічному житті також були разом із Ним.
І саме тому це свято – день Пресвятої Тройці – є не тільки тріумфом нашої віри у триіпостасного Бога, але і святом відкритої до Нього дороги, святом нашої життєвої перспективи. Тієї вічної динаміки руху, яка забезпечується повсякчасною присутністю в Церкві благодатного віяння Святого Духу, животворчого віяння П’ятдесятниці. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)