Дорогі брати і сестри!
Подія, що сталася на протилежному від Галилеї березі Генизаретського озера, справила незабутнє враження на апостолів. Вже значно пізніше всі три автори синоптичних Євангелій – Матей, Марко, Лука – переказують нам історію зустрічі Ісуса Христа та Його учнів з біснуватим, котрий жив біля міста Гадара. Там, на східному узбережжі цього озера, і зараз можна бачити мис у кілька сотень метрів заввишки, котрий стрімко здіймається над водою. На узбіччі мису лишилося чимало печер, у яких давні мешканці Святої Землі звикли були ховати мерців. Десь там жив і аґресивний біснуватий чоловік, а може, й не один, бо євангелист Матей пише про двох біснуватих, зцілених Ісусом.
Місто Гадара було одним із етнічно змішаних, причому переважно грецьких, поселень, де панівна елліністична культура Східного Середземномор’я змагалася з традиційною єврейською. Можна собі уявити, з якою відразою ставилися віруючі юдеї до своїх сусідів, коли ті зважувалися навіть розводити свиней – худобу, сам дотик до котрої, як вважалося, осквернював носіїв Мойсеєвого Закону. Дике пустельне узбережжя Гадаринської землі, заселене, здебільшого, чужим народом, здавалося, мабуть, Христовим учням вельми незатишним і чужим. Особливо гостро вони відчували це після піднесення, щойно пережитого в Капернаумі, Наїні та інших містечках рідної Галилеї, осяяного чудесними зціленнями й натхненною Нагірною проповіддю.
І ось найгірші очікування учнів, здавалося б, справджуються. Вже на березі Генизаретського озера (сучасного Кинерету) їх зустрічає, щоправда, юдей, але страшніший за чужинців – психічно хворий. Навіть у сучасної людини божевілля викликає підсвідомий острах. Що ж говорити про забобонних селян і рибалок античної доби, коли неадекватну поведінку людини відразу намагалися пояснювати втручанням темних - демонічних сил! Гадаринський же божевільний явно перебував під їхньою дією. Він залишив своє місто, залишив людську спільноту, відкинув ознаки цивілізації: «Не вдягався в одежу, і мешкав не в домі, а в гробах». Йому намагалися допомогти, утримати: «І в’язали його ланцюгами й кайданами, і стерегли його». Та ніщо не допомагало – «він розривав ланцюги» і знов тікав від людей. Позбавлений власної волі, позбавлений свідомости, біснуватий тиняється по пустелі, спілкуючись лише з демонами, перетворившись на їхню іграшку.
Прихід на гадаринський берег Єдиного, владного зцілити його від влади бісів, не завдав полегшення хворому. Він падає на землю, волає, вимагає від Ісуса облишити його. Перебуваючи в стані гріха, ми всі почуваємося незатишно в присутності святощів. Вже наші праотці, оселені в Едемі, після постійного переживання радісної присутности Бога, порушивши Його заповідь, відразу втратили це світле почуття: «І сховався Адам і його жінка від Господа Бога серед дерев раю» (Бут. 3:8). Стан гріха подібний до алкоголізму або наркотичного дурману: що глибше поринає в нього людина, то важче повернутися до нормального існування, до молитви, до спілкування з Богом і ближніми. Молитва стає тягарем, родичі дратують, християнські обов’язки перед довколишнім світом викликають аґресивний спротив. Ми готові тікати від Бога, як Йона, ховатися, як Адам, ми готові розп’ясти й поховати Христа, лише б не йти за Ним. Ми? І це відчуваємо ми? Чи, може, темна сила, яка підступно оселилася в нашій душі?
Христос не зважає на волання біснуватого. Так, як лікар не слухає панічних заперечень хворого перед операцією. Він, Христос, звертається безпосередньо до хижих демонів, котрі заволоділи волею біснуватого: «Як тобі на ім’я?». Зухвала поза бісів виявляється вже у відповіді: «Леґіон». «Леґіон» – тобто дуже багато, безліч. Буквально «леґіоном» називався римський військовий підрозділ, що складався з 5-6 тисяч вояків. Могутні римські леґіони вважалися непереможними, їхня злагоджена дія під час бою й незворотність у наступі навіювала жах на ворогів. Біси не тільки заявляють, що їх багато, – вони ще й лякають Співрозмовника, заявляють про свою, мовляв, нездоланність.
Як і тоді, в пустелі, коли диявол намагався спокусити Самого Христа, суперечка з Божим Сином лише засвідчує: володіючи тілом, біси не можуть проникнути в душу, не можуть зрозуміти, з Ким вони зустрілися. Відчуваючи силу Христа, вони стривожилися, але намагаються налякати Його, поторгуватися з Ним: «благали Його, щоб Він їм не звелів іти в безодню». Та хитрощі виявилися марними: увійшовши в череду свиней, біси все одно потрапляють у безодню, якої так боялися. А опанованого ними чоловіка ми вже бачимо, коли той «сидів при ногах Ісусових вдягнений та при умі». Прихід Христа вчинив те, чого не змогли здійснити земляки біснуватого: приніс хворому свободу, а разом з нею – розумове й духовне здоров’я.
Пережитий нами минулий тиждень, мабуть, багато для кого став одним із найважчих у житті. І навіть не в тому річ, що підтримуваний кимось кандидат не набрав сподіваної кількости голосів. Ми всі раптом відчули себе в чужій, Гадаринській країні, якою їздять автобуси з вузькочолими чоловіками кримінальної зовнішности, де з виборчих дільниць тікають голови комісій з бюлетенями, де рахування кількох відсотків голосів затягається на тиждень, бо наслідки голосування хочуть привести у відповідність із одержаним завданням. Леґіони наших співвітчизників виявилися несподівано поступливими перед залякуванням, підкупом і брехнею. Життя в такій країні здалося багатьом українцям важким тягарем.
Мабуть, і гадаринському біснуватому було легше жити в світі його ілюзій. Можливо, «леґіон» його непроханих володарів сповнював його гордістю за свою силу, за острах, що його біснуватий наводив на всіх довкола. Справді, легше лишатися в ілюзорному світі фальшивих телеканалів, які переконують нас, що маємо вже стабільність, демократію, поступове зростання добробуту. Правда про себе й свій народ здатна налякати, руйнуючи самозаспокійливі міфи та хворобливі амбіції. Але правда і тільки правда може зцілити нас, єднаючи з Христом, Котрий навчає: «і пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить!» (Ін. 8:32). «Закон бо через Мойсея був даний, а благодать та правда з’явилися через Ісуса Христа» (Ін. 1:17). Ніяка установа, держава, релігійна організація не можуть вважатися християнськими, коли служать неправді, коли здатні продавати свою підтримку чи благословення за гроші, вигідні контракти, податкові пільги, за подаровані можновладцями чужі храми. І нехай деякі релігійні організації скільки завгодно називають себе «канонічними», переконують у «леґіонах» їхніх парафій і парафіян, їхня ганебна роль у нашій сучасній дійсности тепер уже дозволяє скласти їм справжню ціну.
Ми повинні радіти тому, що маємо, нарешті, правдиву картину нашого життя. Коли чуємо загрозливе: «Нас більшість, нас леґіони, у нас влада і сила», – пригадаймо гадаринського біснуватого. І пригадаймо сумну долю тих, хто намагався виторгувати в Христа своє дальше безжурне животіння в ситих тілах свиней. Пильнуймо, щоб нам, відчувши силу Христової правди, мати силу служити їй до кінця, а не уподібнитися до перестрашених мешканців Гадаринського краю, які після побаченого чуда прийшли до Ісуса й почали «благати Його, щоб пішов Він від них, великий бо страх обгорнув їх».
Просімо в Бога мужности й сили, аби, переживши зустріч із ганебними наслідками суспільних компромісів і загальної апатії, опанувати мистецтво протистояти їх чіпкому павутинню, пам’ятаючи про безкомпромісність Христового Євангелія, сповіщати яке направляється зцілений біснуватий словами: «Вернися до дому свого, і розкажи, які речі великі вчинив тобі Бог!» Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко).