Дорогі брати і сестри!
Сьогоднішній унікальний збіг двох подій церковного життя – свята Стрітення Господнього і М’ясопусної неділі – допомагає нам набагато глибше відчути тяглість зв’язку цих різних зустрічей людини і Спасителя. Перша з них – зустріч, яка відбувається в Єрусалимському храмі, там, куди за приписами Старого Завіту належало принести первістка на сороковий день, щоб скласти за нього відкупительну жертву (Лк. 2:22-40). Жертва могла бути і більшою. А могла бути ось такою мінімальною, яку приносили тоді найбідніші із старозавітніх вірних, – двоє голубенят.
Саме під час цих відвідин храму, куди Спасителя приносять Пречиста Діва і праведний Йосип Обручник, відбувається зустріч із двома постатями, які символізують довготривале очікування Старого Завіту: очікування людства, позбавленого раю. Це - праведний Симеон і пророчиця Анна, літні люди, які вже втомилися від очікування. А найбільше втомилися від трагічного розриву із Творцем, який настав після людського гріхопадіння.
Та ось на їхніх очах відбувається повернення людини до Бога! Але не людина приходить до Бога, а Сам Бог іде до людини. Сам Божий Син, Друга Особа Пресвятої Тройці, Слово Боже, Яким створено світ, видимо являється перед ними як Немовлятко. Приймаючи Його на руки, праведний Симеон виголошує прекрасний гімн, який ми повторюємо на вечірні: «Нині відпускаєш у спокої раба Свого, Владико» (Лк 2:29). Бо, нарешті, завершилися століття розлуки. І тільки Він, явлений у людському тілі Господь, може відпустити наші провини і беззаконня, відродити і зцілити - духовно й фізично та повернути нас до втраченої єдности з Отцем.
А вже друге євангельське читання передає сповіщення Самого Христа про Його майбутній другий прихід (Мт. 25:31-46), коли, нарешті, завершиться довготривалий випробувальний період людства і відбудеться Останній Суд, який для когось справді буде страшним, а для когось – натхненним і радісним.
"Як відділяє вівчар овець від козлів" (Мт. 25:32) – так пояснює поділ людства Спаситель Своїм слухачам – пастухам, землеробам, рибалкам з Галилеї, які зібралися, аби Його послухати. Він нагадує про Свою роль Пастиря пастирів, тобто Пастуха над пастухами, поставленого воскресити й врятувати людську спільноту і привести її до Отця.
Не всі ми готові йти до Отця. Ми пручаємося, блукаємо – достеменно як заблукані вівці, що відриваються від стада, котрих пастух намагається повернути до гурту. Сам Спаситель пояснює нам критерії, за якими нас - по нашій вірі і вчинкам, що випливають з неї, - судитиме на останній зустрічі: «Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25:40). Наша правдива, тверда віра і стосунки один із одним – це і є підготовка до тієї вирішальної зустрічі і наше випробування: чи готові ми увійти у вічне Небесне Царство?
Найбільшою і найнебезпечнішою ілюзією, яку несе в собі зіпсована людська свідомість, є уявлення про самодостатність видимого матеріяльного світу. Христос відкриває перед нами перспективу неспівмірно більшу, довшу, ніж межі нашого земного життя, – перспективу вічности. Він нагадує, що будь-які наші самообмеження, наші жертви, принесені задля інших, заради любові до них і Господа, і є ключем до дверей у вічність. Ми можемо заблукати, зосередитися на собі і дбати тільки про себе. Але ми тоді і залишимося назавжди зв’язаними своїм індивідуалізмом. І тільки тоді, коли ми - з нашої любові і милосердя до оточуючого світу - здіймаємося понад замкненість у своєму внутрішньому світі, коли ми озираємося і бачимо потреби інших людей, – саме тоді наш зір і сягає у вічність. Тут вже доводиться зробити вибір: чи будеш ти залишатися замкненим у своєму вузькому світку, чи ж відкрито - з вірою, надією і любов'ю підеш назустріч викликам, які несуть тобі очі людей у потребі. А їх так багато довкола нас! Позбавлених дому, поранених, тих, хто страждає від війни, тих, хто переживає бідність, злидні, хвороби, несправедливе ув’язнення і багато-багато кого ще, хто чекає нас із вами, а через них нас чекає Христос!
Отже, і сьогодні ці дві зустрічі допомагають нам відчути кожну земну зустріч як запоруку останньої, вирішальної зустрічі із Суддею. Але водночас, говорячи про Страшний Суд, Сам Суддя відкривається перед нами як немічна сорокаденна Дитина, Яка кладеться на руки одного з нас – старця Симеона, аби дати можливість полегшено зітхнути після всіх земних блукань: «Нині відпускаєш у спокої раба Свого, Владико»! Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)