Дорогі брати і сестри!
Ось і наближаємося ми до завершення святої чотиридесятниці – першої, найбільшої частини Великого посту. Вже з наступної суботи ми ввійдемо у час співпереживання Христових страждань – у Страсний тиждень. І ніби на межі цих двох відтинків Великого посту, на межі між нашим спомином про сорок днів Христового посту в пустелі і важкою, виснажливою, кривавою дорогою Христа на Голгофу постає перед нами приклад скромного християнського подвигу – преподобна Марія Єгипетська.
Коли ми чуємо у сьогоднішньому євангельському читанні: «Твоя віра спасла тебе» (Лк. 7:50), то ці слова в нашій свідомости і за логікою Церковного Уставу адресуються саме їй, Марії Єгипетській. Їй, великій грішниці, блудниці, яка не думала ні про що, крім життєвих розваг. І в той же час вона дістала спасіння як відплату за свої важкі монаші подвиги, які прийняла на себе, коли раптом, з Божої ласки, відкрила всю фатальність обраного нею способу життя, відкрила, наскільки безнадійною виглядає її життєва перспектива. Вона зуміла, у співдії із Святим Духом, радикально змінити своє життя, зуміла мужньо стати на дорогу спасіння. А, відтак, ішла нею до кінця, щоб, прийнявши Святі Тайни вже перед самою смертю, відійти в мирі до Господа.
На тлі цього скромного і мужнього життєвого подвигу ми бачимо раптом, як несподівано постають перед нами двоє найближчих до Христа апостолів – Яків та Йоан. На відміну від блудниці, яка обмивала ноги Спасителеві у сьогоднішньому євангельському читанні (Лк. 7:36-50), на відміну від преподобної Марії Єгипетської, вони були біля Христа від початку Його служіння. Напевно, вони прийшли до Христа із числа учнів Іоана Предтечі. Іоанова проповідь покаяння покликала їх у пустелю. А потім вони були із Христом від початку й до кінця. Вони належали до числа найближчих учнів. Вони були там, де здійснювалися найважливіші Христові чуда і сповіщення: і на горі Преображення, і в страшні миті молитви про чашу в Гетсиманському саді.
Та раптом саме апостоли Яків та Йоан виявляють себе такими земними у своєму уявленні про майбутнє. Вони бачать Небесне Царство подібним до земного, за своїм устроєм, і хочуть там посісти привілейоване становище (Мк. 10:32-54). Вони розуміли своє місце біля Христа як наближених учнів теж, як привілей, і хотіли б зберегти цей привілей у майбутньому Небесному Царстві…
Напевно, це не остання помилка у їхньому житті. Вони – люди. Вони, як люди, падають, але уміють підвестися, бо звертаються не до когось іншого, а до Самого Христа. Він же дуже суворо, як справжній люблячий Учитель, вказує їм на хибність їхніх уявлень про майбутнє: «Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох» (Мк. 10:45).
Ці слова є дуже важливими для правильного розуміння cутности і місії Христової Церкви. Тобто того Тіла Христа, всередині якого неодмінно має бути "примат", пріоритет не диктаторських повноважень зверхньої ієрархічної влади, а "примат" таких засадничих принципів, як природня єдність і соборність Тіла й взаємна любов. Та, відповідно, жертовне служіння його членів - одне одному і довколишньому світові.
І саме тоді, коли вона вповні осягала значення цих слів, місія її ставала направду конструктивною і спасительною. Коли Церква йшла на мучеництво, в катакомби, коли вона страждала разом із своїм народом, саме тоді вона була найсильнішою, наймогутнішою і обдаровувала людство тисячами своїх праведників і святих, які з неба, ніби зорі, нині осявають нам життєву путь. У той же час, саме тоді, коли, йдучи за спокусами цього світу, церковні ієрархи ставали на шлях входження у світську владу, кон'юнктурної співпраці чи навіть домінування над нею, коли Церква, як було це в Середні віки, вивищувалася, стаючи земною, багатою, потужною та впливовою силою, – саме тоді вона, зазвичай, губила надбання, якими обдарував її Христос. Саме тоді вона ослаблювалася і навіть занепадала - духовно і морально. І цей досвід історії нам неодмінно треба добре пам’ятати!
Коли ми думаємо про майбутнє Церкви, про її місце і роль у сучасному світі, в сучасному суспільстві, нам, як Христовій Церкві, хотілося б бути впливовими, заможними: щоб не думати про те, звідки взяти гроші на ремонт храму і на його утримання, щоб не залежати від волі політиків і чиновників, які намагаються втручатися в життя Церкви, щоб самим будувати власне майбутнє. Але це є одна із тих спокус, які допускаються нам на випробування. Господь випробовує нас так, як випробовував у дорозі до Єрусалиму апостолів Якова та Йоана.
Церква покликана не керувати, а, проповідуючи Христове Євангеліє, навертати людей до Бога, до Його благодаті, прощення і спасіння, а також самовіддано служити і освячувати все довкола. Служити молитвою, своїми добрими справами, справами милосердя. Так, як служать зараз практично в кожній нашій парафії люди, коли допомагають нашому війську, що перебуває на рубежі боротьби із силами зла й темряви, котрі намагаються знову поневолити Україну і відкинути нас назад, у безбожне тоталітарно-імперське минуле.
Молимося, отже, в ці дні, щоб Господь допоміг нам увійти у сувору радість співпереживання Його страждань звільненими від усіх - суто земних, кар’єристичних міркувань і мрій. Молимося, щоб ми змогли відчути свою місію слуг цього світу – таких мудрих, досвідчених і далекоглядних слуг, які вміють коректно допомогти, знайти правильну дорогу, зміцнити й підняти немічних, недужих і хворих, підтримати, коли сутужно і важко. Й, при цьому, ніяк не претендують на те, щоб сидіти праворуч і ліворуч правителів цього гріховного світу в їхніх резиденціях. Молимося, щоб місія Церкви стала очисною, зцілюючою та оздоровчою силою для всього сучасного суспільства і щоб пиха й гординя – джерело гріха і зла в усьому створеному Богом всесвіті – була подолана сучасною людиною. Та щоб безвідповідальна й небезпечна ілюзія всемогутности не штовхала людину надалі до руйнівних, самогубчих технологічних експериментів.
Молимося, щоб кожен із нас зумів набути дар скромного, благословенного служіння світові, який заповів Христос Своїм апостолам, а через них – і нам із вами. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)