Часом, як ми прокидаємося серед ночі, десь перед світанком, коли темрява здається найгустішою, нам після тривожного сну видається, що хтось стоїть у кімнаті, у темному закутку, очікуючи на нас. Нам стає страшно і хочеться заховатися від уявних небезпек під ковдру, не визирати з-під неї. І тільки коли ми ввімкнемо світло, то від страху, який охопив нас кілька хвилин тому, нічого не залишиться. Ми посміхнемось і заспокоїмося.
Уявімо собі, яким моторошним видалося Ісусовим учням видіння свого Вчителя, коли вони не просто перебували у темряві, а намагалися переплисти зовсім невеличке, здавалося б, Генизаретське озеро в такий самий час, перед світанком, серед темряви, коли здійнялася буря, і реальна небезпека чигала на них повсякчас (Мт. 14:22-34). І, саме в цю мить, вони серед темряви раптом бачать поряд свого Вчителя. Того самого, Якого вони щойно залишили неподалік від Капернауму, де Він щойно нагодував тисячі людей п’ятьма хлібами і двома рибами (Мт. 14:13-21). І тільки тоді, коли Він явив Свою силу, ніби сонце осяяло учнів. І їм стало настільки радісно, настільки піднесено вони себе почували, що сам апостол Петро кинувся назустріч Учителеві, повіривши: і він, не власною силою, а силою Христовою, здатен іти по морю, як по суходолу. І так сталося. Він пішов. Але, коли апостол Петро засумнівався, коли він злякався власної відчайдушности, тоді він і почав потопати.
Так буває в житті, коли ми, вирішивши жити по християнському, легко долаємо тижні, місяці, навіть роки: відвідуючи церкву, молячись, намагаючись жити за Євангелієм і так само будувати стосунки із власним оточенням. Аж раптом щось ніби ламається в нас. Ми лякаємося власної сміливости, починаємо думати: «А що, як немає Бога, немає майбутнього життя. І все це марно?» Тоді й ми можемо почати тонути в життьовому морі. І небезпека може бути смертельною, якщо тільки в ці хвилини ми, схаменувшись, не знайдемо в собі сили вигукнути: «Рятуй мене, Господи!» (Мт. 14:30).
Бувають такі моменти і в історії цілого народу, в історії держави. Моменти, коли, здається, все втрачено, руйнується те, що було здобуте титанічною працею, самовідданою боротьбою багатьох поколінь. Темрява обступає з усіх боків. І немає жодного просвітку, жодної надії на те, що ми можемо вирватися із цього всепроникного мороку. Саме в цю мить нам і є найпотрібніший Бог! Не ті особи, які від Його імені починають говорити і закликати нас глибше пірнути у вир життьового моря, а саме Божий Син, Христос. Христос, Який іде поряд з нами понад хвилями життьового моря й простягає до нас руку, кличучи прийти до Нього. Але прийти із вірою, а, отже, живучи чесно, виправивши своє життя.
Навернення до Христа – ось рятівний висновок, який ми можемо зробити з уроків власного недавнього минулого, й минулого нашого народу. В цю страшну мить безнадії раптом, ніби світло, що розганяє загрозливий морок у кімнаті, ніби постать серед буряних хвиль Генизаретського озера, з’являється перед нами Сам Спаситель.
Цінуймо цю мить. І пам’ятаймо, що, може, для того і дає нам Бог пережити пітьму розчарувань і безнадії, аби ми відчули Його необхідність. А вона виявляється у всьому. Досвід розчарувань кличе нас жити за Євангелієм. Він вчить, що ми не можемо обманути Бога. І якщо хтось мріє прийти до влади в цій державі для того, щоб діяти так, як його попередники – на обмані, інтригах, шахрайстві, то мусить знати, що ніхто не може ввести в оману Того, Хто читає в наших серцях.
Молимося за те, щоб Христова постать серед передсвітанкової пітьми з’явилася і перед нами і щоб ми сприйняли суспільні катаклізми, як випробування для себе, відчули, що посеред буревіїв до нас іде Спаситель, простягаючи до нас руку і кличучи йти в майбутнє разом із Ним. Амінь.
Джерело: uapc.org.ua