Притча про митаря і фарисея є чудовою ілюстрацією наших відносин із Богом, ближнім і самими собою. Від самого початку євангелист Лука конкретно вказує на тих, кому Христос адресує цю притчу: „Для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших” (Лк. 9, 18.9).
Не стосується це лише фарисеїв та законовчителів, але кожного, хто заспокоївся у духовному житті, хто каже собі: „спочивай душе моя, бо натрудився, напостився, намолився, нікого не вбив, не вкрав, не чужоложив, як роблять інші.” Це одна з найпоширеніших помилок в духовному житті: хвалитися Богові тим, що він і так знає, замість того, щоб заглянути у себе, в темні кутки свого серця, і дозволити Богові пролити світло на нас, якими ми є насправді.
Хто-зна, можливо євангелист Лука сприйняв цю історію, як притчу, але немає ніяких підстав вважати, що вона була вимислом. Цілком ймовірно, що Той, що знає тайну кожного людського серця, - Ісус Христос міг стати свідком такої молитви у Єрусалимському храмі. Те, що для більшості закрите, особиста молитва, є для Бога чимось очевидним та явним. Більше того, сьогодні той же Христос, що „вчора, сьогодні і завтра є той самий” (Євр.13, 8), бачить нас по-ішому, ніж сприймають нас наші ближні, - такими, якими ми є насправді.
Два чоловіки зайшли до храму молитися, але молився один, а інший спотворив до невпізнання те, що називається молитвою. Один зайшов до храму за покликом серця, а інший за покликом свого „его”. Один молився до Бога, а інший молився до себе. Один себе вважав боржником перед Богом, а інший намагався зробити своїм боржником Бога. Один дякував Богові за те, що не такий як інший, а другий перепрошував Бога, що є гіршим від інших.
Хто з них отримав те, за чим прийшов до храму? Той хто знав, що є нічим супроти Бога, той, хто не дивився ні на кого, а „очей навіть звести до неба не міг”. Той в храмі стояв найдальше, але до Бога найближче. В кінцевому рахунку кожен вийшов із храму із тим, за чим прийшов: митар отримав прощення, а фарисей вийшов із почуттям виконаного обов̓'язку: нагадати Богові істину про самого себе, що є хорошою людиною. Митар отримав щось від Бога, а фарисей щось дав сам собі: відчуття самодостатності і вдоволення. Чому Господь обдаровує митаря, а фарисея „відпускає з порожніми руками” (Лк.1, 53), бо „серцем сокрушеним і смиренним Бог не погордить” (Пс. 50). А якщо людина є вмістилищем серця гордого, то і стягаємо на себе, навіть і на молитві, осуд Божий. Гордість є стіною між нами і Господом Богом, що не дає нам ані почути Бога, ані Богу обдарувати нас благодаттю.
Чому не називаємо цю притчу „Про фарисея і митаря”? Назва притчі „Про митаря і фарисея” перегукується з висновком Ісуса наприкінці розповіді: „Кожен, хто підноситься, – буде понижений, хто ж понижається, – той піднесеться”(Лк.18, 14). І дійсно, більше місця у притчі дається фарисею, який дійсно мав що про себе сказати. Більше того, все сказане ним було правдою: і про піст, і про десятину. Більшість з нас, якщо і постять у середу і п̓'ятницю, про десятину воліють якось не згадувати. Але, все ж таки, у назві притчі першим стоїть митар, бо його піднесено через особисте приниження. Митар молився небагатослівно, але щиро. Він визнав себе грішником, а фарисей праведником. Не важливо що ти робиш, важливо - ким ти є насправді. Це завжди найкраще оцінить Бог, а не людина.
Для всіх і кожного притча „Про митаря і фарисея” є практичним посібником того, як потрібно і як не треба молитися, що потрібно просити та за що дякувати. Окрім цього, вона навчає нас як потрібно каятися: відчуваючи неміч свою, а не ближнього. Фатальною помилкою у духовному житті є приписувати собі всі особисті заслуги і досягнення, знаючи, що „Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла” (Як. 1, 17).
Тому, дивлячись на тих двох чоловіків у храмі, віднайдімо себе, застановімся, чи ми часом не є подібні до фарисея, що знав, як і що треба робити, але через гордість та самозаспокоєння залишився ні з чим. Краще будьмо „митарями”, що роблячи щось зле, знаходять сили і бажання отримати прощення гріхів від того, кого зі скрушеним серцем називаємо "Милостивим”.
о. Олег Кобель