Дорогі брати і сестри!

Який насичений, важкий, важливий, багатозначний сьогоднішній день! Це день, в який, як кожної дванадцятої неділі року, ми замислюємося над ціною праведности, над перспективою праведности: хто ж може спастися? З таким питанням приходить багатий юнак до Христа (Мт 19:16-26).

Юнак шукає відповіді у зовнішніх знаках. А Христос вказує на внутрішнє розташування, готовність поставити Його, Христа, на чолі системи пріоритетів і бути готовим зректися задля нього всього на світі. Буквально розуміти слова «… продай добра свої та й убогим роздай … та й іди вслід за Мною» (Мт 19:21) може, й не варто. Це одна з євангельських гіпербол. Але, тим не менше, цими словами Христос вказує на розв’язання всіх дилем, які повстають перед нами. Як чинити: сподобатися Богові чи людині? І беззастережний пріоритет належить Богові! Інакше ми не можемо називатися християнами.

Ось на цьому тлі ми вшановуємо сьогодні Усікновення голови Іоана Хрестителя – найбільшого з-поміж святих, останнього серед пророків, першого євангелиста. Бо ще задовго до того, як кожен із чотирьох євангелистів написав перші слова своєї книги, Іоан уже проголосив добру новину: «Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне!» (Мт. 3:2).

Іоан Хреститель гине. Гине жорстокою смертю. Жорстокою і несправедливою смертю, яка здається на перший погляд випадковою і навіть набуває якогось казкового характеру. І цар Ірод Антипа, син Ірода Великого, правитель однієї з в чотирьох частин, на які було поділене царство його батька, того самого Ірода, який прирік віфлеємських немовляток на загибель, – він теж постає перед своєю дилемою.

Ірод Антипа вірить у те, що Іоан Хреститель – пророк. Цар по-своєму дослухається до Іоанових слів. Навіть, з якоюсь дивною для нас насолодою, цар слухає викривальні слова, звернені до нього. Але він намагається приховати ці слова від народу. Він боїться, що народ зненавидить і зневажатиме царя через Йоанові викривальні слова. Правитель же хоче виглядати пристойно, як і багатий юнак із євангельського читання. Бо ж Ірод намагався виконати перед людьми всі приписи Тори – Закону, поданого в Мойсеєвому П’ятикнижжі. Можемо не сумніватися, що він намагався вдавати з себе ревного юдея для того, щоб йому корилися мешканці його царства.

Але наскільки щирим це було? Цар живе аморально, бере собі за дружину жінку свого ще живого брата, що категорично заборонялося юдейським законом. Але він не хоче, щоб про це хтось знав і щоб хтось про це говорив. Власне, знали напевно, всі. Але знати – це одне, а відверто проголошувати правду, кидати виклик в очі цареві – це зовсім інше.

І за те, що Іоан Хреститель зважився на викривальне слово, його ізолюють. Але якось дивно ізолюють: Іоан ув’язнений, однак цар сам приходить до нього в камеру чи, можливо, до ями, в якій звичайно утримували в’язнів на Сході, і слухає слова Іоана. Слухає мовчки, бо знає, що це правда.

Та дружина Ірода Антипи, Іродіяда, яка ще більше за царя ненавиділа Іоана Хрестителя, боялася його і хотіла, щоб він замовк, вирішила використати зручну нагоду. Коли цар під впливом урочистого бенкету, затьмарений алкоголем, пообіцяв своїй доньці виконати будь-яке її побажання, дружина використала цей момент. Звичайно, і сам цар грав у цю мить на публіку! Хіба міг він насправді віддати свої півцарства комусь? Звичайно, не міг! Не тільки тому, що не наважився б на те. Але йому б не дозволили римляни. Бо фактично Ірод був маріонеткою Риму. І те, що він як тетрарх – правитель четвертої частини Палестини – разом з іншими тетрархами називався царем, зовсім не означало, що всі вони були справжніми монархами. Ні, вони всі підкорялися прокураторові – представникові Римського сенату, який насправді і був, як свого часу Понтій Пилат, всевладним господарем у Палестині.

І ось тоді, коли Іродіядина донька, яку традиція називає Саломеєю чи Соломією, зажадала в нього голови Іоана Хрестителя, Ірод зрозумів, в яку пастку потрапив. Перед ним знову постає дилема: коритися Божій волі чи запобігати перед людьми, віддаючи пріоритет людським цінностям. Яка для нього була найвища цінність як для царя? Щоб люди його шанували, щоб він і надалі вважався всевладним правителем, яким він хотів виглядати. Ірод обирає міркування престижности.

Він, боячись Іоана, боячись по-своєму, по-забобонному Бога, водночас зраджує і віддає Іоана Хрестителя на страту, а сам тікає від всемогутньої Божої волі, голосом якої і був для нього Іоан Хреститель.

Чи викривальні слова Іоана Хрестителя були спрямовані проти Ірода? Ні. Вони були спрямовані йому на користь, вони кликали його до Царства Небесного, так само, як Христос покликав багатого юнака. Але Ірод не схотів іти цією дорогою. Він обирає дорогу людську, дорогу загибелі.

П’ятнадцять років тому ми пережили в цей день важке потрясіння. Двадцяте століття закінчилося. Серед нас уже є і досить голосно виявляють зараз свою присутність[1] ті, хто вже не пам’ятає двадцятого століття, не бачив межі століть. Більшість же з нас пам’ятає унікальний день, коли в новорічну ніч яскравіло спалахами небо від Австралії до Америки. Всі переживали входження у нове тисячоліття і вірили, що воно буде світлим, радісним, щасливим, що добробут буде зростати, а небезпеки меншатимуть.

І ось невдовзі після цього унікального дня 11 вересня 2001року стається знакова подія, яка відкрила перед нами неочікувані риси третього тисячоліття. Тисячоліття, яке стало особливо для нас, в Україні, часом небезпек, насильства, терору. Терор, який заявив про себе як найбільша проблема двадцять першого століття ще п’ятнадцять років тому в Нью Йорку, обрав нас із вами, українців, за свою жертву. Бо неважко зрозуміти пов’язаність між собою цих двох подій: одна й та сама психологія веде екстремістів, які спрямовували літаки на світовий торгівельний центр, і тих, хто йшов на наш рідний Харків, на Донецьк, на Луганськ зі зброєю і намагався захопити ці землі, щоб утвердити на них своє кримінальне володарювання.

Нам пощастило. Ми зуміли врятуватися. Але жах, який відбувається зараз на землях окупованої частини Донецької і Луганської областей, показує нам руйнівні наслідки тієї зради, з якої починається будь-яке насильство – зради Бога, зради Євангелія і його закликів любови.

Саме ці корені зла і є найбільшою небезпекою. Вони розростаються в минулі століття. Вони набувають вигляду тих, нібито гуманістичних зовні, теорій, які розквітнули наприкінці двадцятого століття і декларували звільнення людини від усього, що над нею тяжіє, від диктату будь-яких сил, що змушують її чинити інакше, ніж вона хоче. В тому числі і від науки Церкви. І ось маємо вже наслідки. Якими б святенницькими гаслами не прикривалися терористичні атаки на нашу землю, так само, як і екстремістські акції ісламських фундаменталістів, що вдають із себе побожних мусульман, вони не можуть приховувати правду від кожної віруючої людини. Із усіх цих дій проглядає комплекс Ірода. Ірода, який прагне всевладдя, вседозволености і хоче знищити все, що заважає йому бачити світ таким, який його влаштовує.

Саме тому в цей день, згадуючи про давній злочин, що стався на півночі Палестини, ми молимося за перемогу добра. Ми віримо в перемогу добра. Ми знаємо, що Іоан Хреститель, загинувши на землі, невдовзі був узятий на Небо і молитовно сьогодні перебуває разом із нами. І ми, пам’ятаючи про це, молимося, щоб його молитва стала потужною силою, яка допомагає нам здійснити внутрішню перемогу, з якої можуть починатися всі перемоги у світі, допомагає зробити єдино правильний вибір, який Христос підказував багатому юнакові: іди вслід за Мною. Амінь.

[1] У цей час лунав дитячий плач немовлят.

Архиєпископ Ігор (Ісіченко)

Вхід/Вихід