Дві події, описані в сьогоднішньому Євангелії, показують, якими мали би бути наші відносини з Ісусом. Ці відносини – то наша молитва. Вони неодмінно повинні бути особистими, бажаними, а ми – активно задіяними в них. Обидві почуті історії можуть просвітити нас, щоб наша молитва була направду християнською, такою, як учив Христос, яка єднала б нас із Ним.
Дивлячись на натовп, який оточував Ісуса, можна сказати, що ми теж певним способом є тим натовпом, де кожна особа – унікальна і може виявити ініціятиву наблизитися до Ісуса. А Він завжди поряд, іде разом з нами. Він зовсім близько, завжди доступний. Ісус завжди дозволяє шукати себе, слухає наші молитви. Тільки від нас залежить, чи доторкнемося ми до Нього. Чому ж ми вагаємося? Сьогоднішнє Євангеліє виявляє дві причини браку відваги.
Першою причиною, треба сказати, є певний сором. Учинок кровоточивої жінки справді гідний подиву, адже вона добре знала, що її недуга в очах суспільства, і навіть закону, була соромом. У нашому випадку перешкодою є те, що ми соромимося самих себе. Ми буваємо незадоволені з різних причин, часто через дрібниці. Тоді злостимося самі на себе. Реальність, правда шкодить власному ідеалізованому образу, і це може спричинити нас відчуття провини. Охоплені розчаруванням, ми більше зайняті самі собою, ніж тим, хто чекає, поки підійдемо і доторкнемося до Нього.
А от кровоточива жінка діє зовсім инакше. Вона переступає через свій сором, не турбується, що люди подумають про неї. А нам набагато простіше зробити цей крок, адже йдеться про те, що ми самі думаємо про себе. Переступити через страх, подолати перешкоди – це і є справжня віра. Справжня довіра – це та відвага, яка неодмінно доторкається до Господа. До того ж, саме це дозволяє Йому дати нам те, що Він хоче дати і чого не може нав’язати, якщо ми цього не хочемо. Саме така довіра розширює межі наших стосунків з Ним.
До нас промовляє також поведінка батька дівчинки. На його шляху з’являється перешкода: йому повідомляють про смерть його дитини. «Отже, неможливо нічого вдіяти!», – думає він. Часто зміна видається нам неможливою, і це стає перешкодою. Ми думаємо, що нічого не вдіємо, тому відступаємо, знеохочуємося. Виявляється, що ми більше покладаємося самі на себе, вимірюючи любов Бога своїми куцими мірками.
І тут своє слово каже Ісус, а нам важливо дозволити Йому промовити, послухати Його. Він каже: «Не бійся! Прожени всякий страх! Тільки віруй» (див. Лк. 8, 50). Власне ці слова завдяки Святому Духові ми часто чуємо на Божественній літургії. Це Він завжди є початком усього. З Ним ніколи не можна сказати, що все закінчено. Він усе розпочинає. Він є початком кожної нашої молитви, якою б короткою та спонтанною вона не була. Він є тим синівським Духом, що підносить наше серце і наповнює його довірою. Він і тільки Він єдиний може відвернути нас від зосередження на собі, бо довірятися – означає закріпитися в Отці якорем надії (див. Євр. 6, 19). Перебуваючи з Христом, ми вже перебуваємо біля Отця. Нам необхідно знову укріпитися в Ньому, і тоді до наших рук перейде сила Божої любови. Тоді все, чого Він бажає для нашого добра, стає можливим.
Упродовж цієї Божественної літургії і наступних днів щирим серцем віддаймо в Божі руки себе разом зі своєю слабкістю, соромом, знеохотою, щоби врешті сповнитися повнотою Святого Духа.
Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007