Дорогі брати і сестри!
Скільки натовпів збирається щодня у храмах цілого світу! Але, мабуть, не менш як дев’яносто відсотків всіх тих, що збираються в храмах, мають суто практичну мету: змінити своє життя на краще. І чи не найчастіше зазвичай пасивні християни приходять до храму просити Бога про здоров’я, про зцілення від хвороби – чи то власної, чи близьких людей. Чому ж так стається, що виходять оздоровленими лише одиниці? І, може, всього кілька чоловік дістане від Бога те, що просили сьогодні в Нього мільйони християн у цілому світі... Нині ми слухаємо євангельське читання, яке допомагає нам хоч трішки зрозуміти сенс чуда, яке чинить Господь для тих, хто вірить в Нього ( Лк. 8:41-56). Дванадцять років, дванадцять нескінченно довгих років жінка страждала на кровотечі й не мала ні від кого допомоги. Хвороба ж та, яка вважалася тоді в її країні ознакою нечистоти, ставила між нею і довкіллям міцну загорожу. Жінка соромилася перебувати між людей, соромилася виявити свою присутність, їй навіть не можна було приносити жертви. І ось тепер вона ховається від чужих поглядів і потай робить те, задля чого прийшла до Христа: просить Його про допомогу. Але яким же потужним було те мовчазне прохання, коли воно подолало всі бар’єри, зведені між жінкою і довкіллям забобонами тих часів, зведені її власним страхом! Вона подолала цей страх і здійнялася до Бога. Кровоточива жінка подолала непевність, перемогла сумніви, які так шкодять зазвичай нашій молитві. Адже як часто, просячи Бога, ми думаємо: «Та хіба ж Він зможе нас зцілити? Це природна хвороба, до чого тут Бог? Тут до лікарів треба звертатися. А молитва – так, самонавіювання». Якщо ми ось так, сумніваючись, звертаємося до Бога, то, майже напевно ніякої допомоги не одержимо.
Жінка зверталася із палкою, із кричущою вірою. За неї, мовчазну й непомітну, волала до Бога її віра. І допомога прийшла до неї. Вона була однієюз сотень, чи не найменш помітною з-поміж натовпу, але тільки на неї звертає увагу Христос. І Христос питає: «Хто доторкнувся до Мене?» (Лк. 8:45). Питання, здавалося б, було позбавлене сенсу, бо десятки, сотні людей у Капернаумі зустрічали Його із подорожі (Лк. 8:26-39), штовхалися довкола Нього, і не один, напевно, вже торкався Ісуса. Але лише цей один дотик викликав потужну силу, здатну відігнати хворобу, здатну повернути жінку до повноцінного здорового життя. Тут, здається, для нас усе зрозуміле: сила віри жінки, її відвага допомогли їй зцілитися.
Але як же бути з донькою Яїра? Вона навіть не бачила Христа, але, напевно, знала про Нього. Адже їй було вже дванадцять років, за тими мірками вона була майже дорослою. В усякому разі, Яїрова донька чула про Вчителя з Назарету, Який не раз бував у Капернаумі. Але ж сама вона не зверталася до Нього! Звернувся до Ісуса її батько. Видно, він теж вагався, бо вирішив, що вже запізно.Сталося те, чого він боявся: донька померла. І якщо він міг вірити у зцілення доньки, то сама думка про перемогу над смертю була цілком чужою для людини старозавітнього світу.
Але тут і трапляється одне з найбільших чуд Євангелія. Христос не просто зціляє дитину, а повертає її від смерті до життя (Лк. 8:50-55).
Напевно, і батько дівчини мав відвагу, не меншу, ніж кровоточива жінка. Бо і його власні забобони не пускали до Вчителя з Назарету. Синагога ставилася до Христа щодалі з більшими застереженнями. І Яїр поділяв загальну думку юдейського раввінату Ізраїлю. Але батько, прагнучи зцілення доньки, готовий був піти за допомогою до кого завгодно, в кого вірив як цілителя. Він не вірив у Христа як Спасителя світу. Але він не міг не бачити очевидного: того, що цей Учитель чинить неймовірні чуда, про які не чули раніше в Ізраїлі. Про них різне говорили. Ісуса навіть звинувачували в тому, що Він зцілює силою Вельзевула. І це також не могло не позначитися на Яїрові. І все ж він долає свої забобони й приходить до Христа. Приходить в останню мить, коли вже на волосинці висіло життя його доньки. За це він із своєю родиною дістає несподіваний дар: із потойбічного світу, зі світу смерти повертається до них дитина.
Христос завжди готовий прийти до нас на допомогу. Але Він чекає, щоб ми самі не тільки потребували цієї допомоги, але й усвідомили, що лише Він один здатен нам допомогти. «За вірою вашою станеться вам»,- пам’ятаймо завжди ці Христові слова, коли звертаємося до Бога. Віра вимагає відкинути сумніви, відкинути роздвоєність душі, не озиратися назад, а простувати саме до Христа, не збочуючи на манівці.
Христос чекає на наш дотик. Чекає, щоб потім звернутися до нас із сповненими батьківської любові очима й спитати: «Хто доторкнувся до Мене?». І потім сказати: «…твоя віра спасла тебе…» (Лк. 8:48). Амінь.
Автор: Архиєпископ Ігор (Ісіченко), джерело: uapc.org.ua