Лука 17, 12 – 19 

Один же з них, побачивши, що видужав, повернувся, славлячи великим голосом Бога

Неділя десятьох прокажених

Лише один чоловік, самарянин, повертається подякувати, тоді як дев’ятеро инших, євреїв, котрі теж видужали, забули подякувати. Чому? Бо вони, як часто буває з нами, звикли: їхнє зцілення було закономірним і вже не дивувало їх. Та ось Господь зціляє того десятого чоловіка, – чужинця, єретика, марґінала, непоміченого, зневаженого. Він здивований. І це викликає замилування в Ісуса.

А ми? Ми все отримали від Бога. Ми живемо на землі, а життя – це надзвичайний дар! Кожен з нас отримав численні дари, і за тих складних умов, що тривають уже дванадцять років, ми вижили. Це надзвичайно! За все це – за життя, за численні дари, за те, що вижили, – дякують Богові багато людей різних віровизнань у нашій країні. Вони визнають ці дари і складають за них подяку. Проте скільки дарів, ще надзвичайніших, отримали ми від Бога! Ми досвідчуємо, і з кожним днем усе більше, прощення Господа, і зціляємося Ним від своєї прокази. Ми маємо можливість досвідчити Його безнастанне милосердя, Його терпіння до нас, сповнене любови. До того ж, можемо вже зараз прийняти Його життя, яке він розділяє з нами, життя самого Отця Небесного. Ми отримали воскресення вже тепер, посеред усіх випробувань смерти, що випадають на нашу долю. І знаємо, що Він, Ісус, в усьому розділяє з нами ці випробування.

Та посеред усіх негараздів у нас живе надія, і це великий дар. Ми знаємо, що можемо любити, що можемо все оживляти завдяки співстражданню нашого Отця, яке наповнює наше серце. То чому ж, отримуючи в дар стільки любови, ми не складаємо подяку? Якщо ми про це забуваємо, якщо не подивляємо безнастанно на ті дари Божі, то це тому, що ми переповнені самі собою і схожі на тих багачів, якими в часи Ісуса вважали себе євреї. Тому вони Його не прийняли. Коли ми не дякуємо, в нас нема покори, ми не подивляємо того, що живемо на світі не з власної заслуги, а лише завдяки щедрій Божій любові. Направду убогі люди чутливі до найменшого дару, тоді, як ситі світу цього вже навіть не звертають ні на що уваги. Ті, що страждають, зворушені найменшою увагою до себе. Задумаймося, наскільки в стосунках з Ісусом ми мали би подивляти Його любов, бути зворушеними тими численними знаками уваги з Його боку, чутливими до Його численних дарів!

Подяка має виходити з глибини нашого серця. А глибина нашого серця, серця нової людини, має бути наповнена покорою, тобто зачудуванням від того, що ми існуємо та отримуємо прощення завдяки превеликій Божій милості. Подяка – це живий вияв нашої покори. Вона мала б наповнювати наше серце аж до коренів, якими не були б клопоти, втома, страждання, що обтяжують нас. Адже основою тієї «нової людини», про яку говорив апостол Павло (див. 1 Кор. 5, 17), є, власне, така покора з довірою, адже ми люблені, то ж можемо все пережити в любові.

Ісус не перестає зцілювати наші рани, навіть ті, що набагато важчі за проказу тих десятьох. Ісус несе на своєму тілі наші рани, наші каліцтва, наші гріхи, то ж нехай вони стануть для нас джерелом подяки, зачудування, щоб ми промовили: «Добрий Ти, Господи, і лише Ти твориш чудеса!». До того ж, щотижня Євхаристія, яка є актом подяки, відновлює наші серця, наповнює їх. Від початку до кінця Божественної літургії ми приносимо подяку Господу, переживаємо її у своєму серці, вона стає нашим диханням. Престіл, до якого звертаємо свій погляд упродовж Божественної літургії, мав би постійно нагадувати нам про те, що він символізує гріб, тобто місце нашої смерти, яку Господь узяв на себе, а отже, місце нашого воскресення. Ісус живий, і ми живі у Ньому... «Так, Господи, Ти моє воскресення і моє життя!».

Нехай євхаристійна молитва, яку ми називаємо анафорою, розбуджує в нас благодарення, як гуслі будять ранній світанок (див. Пс. 108, 3), щоб ми оспівували чуда, які Господь учинив для нас і для всіх людей.

І коли в анамнезі я промовлятиму від вашого імени, «споминаючи цю спасенну заповідь і все, що ради нас сталося …», замислімося над словами: «Все, що ради нас сталося». Бо ця пам’ять серця переростає в подяку, в «Євхаристію»... «Все, що ради нас сталося!».

Цю «жертву хвалення» ми можемо безперервно переживати в молитві серця. Благодарення має переповнювати нас – що не відбувалося б, якими не були б наші біди, так, як чаша переповнюється Кров’ю Господа і дає нам життя. Все в Ісусі – благодать, отримана в дар від Отця, і благодарення, принесене Отцеві. Завдяки Йому наше благодарення сходить на наших ближніх і дає їм життя.

Апостол Павло каже: «Будьте вдячні!» (Кол. 3, 15). То ж нехай наші серця наповнюються вдячністю, тобто дією Святого Духа, життя подателя.

Жан КорбонЦе називається світанком, Львів, Свічадо 2007

Мапа міграції громад з МП в ПЦУ