Лк.18:18-27.
Що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?
Кожна людина, яка живе на Землі, навіть неосвічена, часто запитує себе у житті: що маю робити, щоб бути щасливим? Подібно як цей євангельський чоловік.
Як бачимо зі слів Євангелія, знатний чоловік був досить побожним, знав мету існування людини – життя вічне, але хотів знати, яким шляхом можна найпевніше дійти до неї. Тому він звернувся до Ісуса Христа із запитанням: „Учителю добрий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?” (Лк.18:18). Було б доброю засадою духовного життя, коли б кожен християнин, навіть побожний, подібно як цей чоловік, часто запитував себе: чи йду доброю дорогою до життя вічного? Чи те, що роблю у житті, чи моя віра й мій спосіб виконання заповідей запевнить мені життя вічне?
Ісус, відповідаючи на запитання знатного чоловіка - що робити, щоб мати життя вічне, вказав йому на три важливі речі, необхідні для осягнення цієї мети: а) основою, джерелом вічного життя людини є, передусім, Бог; б) дорогою до вічного життя є правдива особиста віра та дотримання заповідей Божих; в) дотримання не тільки букви, але особливо духа заповідей повинно бути знаком правдивої любові до Бога і ближнього, знаком повної надії людини на Бога і довір’я Його волі.
Свою відповідь Ісус Христос почав з пояснення образу Бога, Його розуміння. Оскільки життя вічне - це зв’язок любові людини з Богом, то його успадкування залежить, передусім, від ставлення людини до Бога. Тому Ісус пояснив чоловікові, що добрим є хіба один Бог, а тим самим старався пробудити в нього справжню віру, запросив його увірувати в Христа, як правдивого Бога, джерело свого вічного життя. Цим Спаситель хотів відкрити чоловікові таємницю, що він є недалеко від життя вічного, якщо увірує в Христа, як Бога, і вповні довіриться Йому.
Такою відповіддю Ісус хотів пояснити чоловікові, допомогти йому зрозуміти ту важливу істину, що життя вічне людина успадковує не власними зусиллями, прагненнями і стараннями, а воно є даром Божим. То Бог дарує людині життя вічне тоді, коли вона дозволяє Богові наповнити себе добром - Божою ласкою і вірою, любов’ю й милосердям, Божими дарами: у міру своєї відкритості на Бога і Його волю. Отже, джерелом, основою справжнього і повного щастя і вічного життя людини мають бути не лише Божі дари, як плоди побожного, духовного життя, а Сам Бог - як особа.
Один студент закінчував навчання, але погано підготувався до державного іспиту, який мав вирішувати його подальшу долю у житті. Давніше, коли він ще навчався у середній школі, був дуже побожним, щиро ходив до Церкви і молився. Але під час вищих студій зв’язався із поганим товариством. І хоча ще зовсім не втратив віри, але вже не читав Святого Письма, перестав сповідатись і приступати до Святого Причастя. Але, як то часто буває, „коли тривога, тоді й до Бога”. Боячись вирішального іспиту, пригадав собі, як він раніше ретельно ходив до Церкви, щиро молився. Отже, і тепер побіг до храму, став навколішки перед вівтарем і довго-довго молився. Коли він так щиро молився, як пізніше сам признався, почув у своєму серці виразний голос: „Стань насамперед Моїм сином, а тоді Я буду твоїм Батьком”. На щастя, він зрозумів, чого від нього хоче і жадає Ісус Христос, тому приготувався до доброї сповіді, посповідався, прийняв Святе Причастя, а вже тоді - з великою надією на Божу поміч - пішов здавати державний іспит, який склав дуже добре.
Далі Христос показує знатному чоловікові, що дорога до життя вічного є досить проста. Дорогою до Бога, джерела вічного життя людини, є її щира віра та дотримання заповідей. Хто так вірить та правильно дотримується заповідей, цих Божих дороговказів і з їх допомогою будує свій зв’язок любові з Богом, той впевнено успадкує життя вічне.
Зі слів чоловіка Ісус дізнався, що той зберігає всі заповіді змалку, однак має в душі сумнів, що може впевнено успадкувати життя вічне. У третій частині своєї відповіді Ісус зазначає, що умовою і ґарантом успадкування життя вічного є певна духовна досконалість. А для осягнення такої досконалості, яка запевнює людині спасіння, недостатньо дотримуватись лише букви заповідей, а ще потрібно жити їхнім духом, виконувати їх в дусі любові. А дух Божих заповідей - це дух любові до Бога і ближнього одночасно.
Щоб навчитися жити не лише буквою, а й особливо духом заповідей, Ісус пропонує чоловікові роздати своє майно бідним і піти за Ним. Ісус сказав ці слова не в прямому, а в переносному значенні. Знаючи серце чоловіка, Христос мав на увазі щось інше. Для певності спасіння чоловікові потрібно було звільнитися від єдиної перешкоди. Тобто позбутися надмірного прив’язання до земного майна, як, мовляв, знаку Божого благословення і успадкування життя вічного, позбутися самовпевненості і надії лише на себе в дорозі до життя вічного. Коли ж він буде ділитися своїм майном з бідними, це буде знаком його справжньої любові до Бога, дотримання вповні букви і особливо духа Божих заповідей, таким чином зможе наповнитися Божою любов’ю, яка запевнить йому життя вічне. А любов до Бога неможлива без любові до ближнього, як навчає апостол Іван: „Хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, Якого не бачить” (1 Ів.4:20).
Правильне дотримання заповідей має бути також проявом повної надії людини на Бога і довір’я Його волі - як єдиному і надійному провідникові до вічного життя. В дорозі до Бога, до вічного життя, людина не може покладати надії одночасно на Бога і на світ (людські можливості), як навчає Христос: „Не можете служити Богові і мамоні” (Мт.6:24). Бо всяке добро, як завдаток вічного життя, походить тільки від Бога, а не є плодом якихось людських зусиль і старань. Тому Ісус одного разу сказав до апостолів: „Без Мене ви нічого не можете чинити” (Ів.15:5). А в своєму катехизмі Христова Церква записала таку правду віри: ласка Божа є конечна до спасіння. Все це означає, що людина не може творити добро сама з себе, сама запевнити собі життя вічне, а отримує все від Бога, як дар, твердо вірячи та довіряючи Богові та дотримуючись Божих заповідей. То Бог наповнює людину добром, Своєю любов’ю – завдатком вічного життя і провадить до нього.
На основі цих роздумів над словами нинішнього Євангелія, можемо зробити такий висновок, що недоліком, вадою того знатного чоловіка, причиною його сумніву щодо впевненого успадкування вічного життя були два джерела щастя: Бог і земний достаток, а також надмірна надія на себе, самовпевненість, брак надії на Бога, надмірне прив’язання до земних речей. Все те, що і завадило йому зблизитися до Бога і вповні відчути себе щасливим.
Словами нинішнього Євангелія Ісус Христос пропонує нам на дорозі до вічного життя і впевненого його успадкування твердо вірити й довіряти Йому та правильно дотримуватися Божих заповідей. Керуючись, при цьому, духом любові до Бога і ближнього, правильно йти за голосом Божественного Спасителя - єдиного нашого провідника до Царства Небесного, покладаючи на Нього всю нашу надію і виявляючи повне довір’я Його волі.
о. Михайло Чижович, редемпторист