Дорогі брати і сестри!
Скажіть, хіба можна вигадати кращу нагоду для того, щоб прочитати це перше зачало Євангелія від Матея, аніж у перший день Нового року? Бо воно повертає нас до витоків сповіщення Доброї Новини, до початку народу, з якого має вийти Ісус. І це ініціяльне зачало таке суголосне з настроями початку нового етапу в нашому житті, яким завжди залишається для нас новоліття.
Але дивний якийсь виходить цей початок. Мабуть, більша половина з присутніх на літургії свого часу, коли починала читати Євангеліє, переживала якщо не згіршення, то розчарування від цих перших слів, зустрінутих у Євангелії від Матя (Мт. 1:1-25). Ми чекали якихось одкровень, глибоких повчань. І раптом замість того ми слухаємо монотонний ряд екзотичних для нас прадавніх імен, головним чином, семітського походження. І нам, новачкам у знайомстві з Євангелієм, не терпілося перегорнути ці сторінки і подивитися: а що ж там далі? Невже все Євангеліє, про яке ми стільки чули, буде наповнене саме такими монотонними переліками?!
Для нас, людей іншої культури, іншої цивілізації, ніж та, в якій жив Матей, ці імена справді втрачають свій сенс і значення. Але для його співплемінників, переважно яким адресував своє Євангеліє цей апостол і євангелист, і для нього самого родові книги мали надзвичайно важливе значення! Вони показували закоріненість у минулому, дозволяли збагатити теперішнє життя ретроспективою. Бо для людини Близького Сходу тих часів сучасне життя завжди випливало із минулого і було пов’язано з ним тисячами невидимих нитей.
Здавалося б, для нас це все не актуально. Але, тим не менше, і ми, вслухаючись у ці імена, замислимося на хвилинку про своє минуле, про своїх предків, імена яких ми так рідко пам’ятаємо далі другого-третього коліна. І виходить так, що початок нового завжди має для нас бути пов’язаним із визначеним ставленням до того, що проминуло.
І Сам Ісус Христос, і люди з Його оточення шанували це минуле. Ісус постійно підкреслює, що Він приходить у світ серед конкретного народу та його культури, яка має багату спадщину. Але, в той же час, саме Він навчатиме: «Вам необхідно [духовно] родитись згори», – наражаючись при цьому на дещо наівні перепитування: «Як може людина родитися, бувши старою? Хіба може вона ввійти до утроби своїй матері знову й родитись?» (Ін. 3:3-7).
Христос приходить у цивілізацію, яка вже мала величезний вантаж помилок і занепадів. Серед тих імен, які називаються сьогодні, поряд із праведниками Авраамом, Ісаком, Яковом, Мойсеєм, Давидом тощо, ми знаходимо імена, які завжди викликатимуть гіркоту споминів про їхні провини перед вибраним старозавітнім народом, що жив у Святій Землі, розколотим через Ровоама на два царства. Всього було в історії. І помилки й переступи, які, може, не лишилися на сторінках Святого Письма, позначилися на майбутніх роках поневолення і полону, розколів і ворожнечі, ненависти та кривавих братовбивчих воїн…
Христос приходить не для того, аби винагородити праведність життя людства, а щоб дати йому нагоду почати новий відлік, щоб духовно народити його згори. Й це народження людства «згори» стається не в день, коли Христос приймає тіло, і не тоді, коли Він вселяється в лоно Пресвятої Діви Марії. Людство народжується до нового життя, коли Божий Дух Святий сходить на апостолів, коли людству дарується постійне диво – свята новозавітня Церква, яка, натхнена й проваджена цим Святим Духом, має гуртувати його і вести у майбутнє.
І тут, вочевидь, дуже важливе значення має особисте духовне народження згори кожної - правдиво віруючої у Христа людини. Те саме, первинний завдаток якого можемо отримати ще в Таїнстві хрещення у дитинстві. Але справжнє й вельми значуще і вирішальне - для нашого зцілення і спасіння - змістовне наповнення й продовження якого отримуємо в момент нашої свідомої - персональної зустрічі з Христом. Під час щиросердного й глибокого покаяння і навернення до Господа та правдивого нашого входження і життя в спільноті Його Божого народу. Іншими словами, таким чином відбувається благодатне й благотворне приєднання такої людини до благословенного - царського родоводу Ісуса Христа.
Перше січня для кожного з нас – день, коли ми намагаємося відмовитися від помилок і прогріхів, визнавши свої провини, розірвати з ними і почати новий етап життя. Це час, який нагадує нам про молодість у Христі, яку дає нам спасительна присутність і наука Його Церкви та Його Святого Духа.
Минуле небезпечне тим, що воно може узалежнювати нас, пригнічувати. Нам часом навіть важко повикидати з квартири старі речі, бо ми вже звикли до них. Хай ми їх не носимо або вони захаращують хатній простір, але якось шкода позбутися того, до чого звик, до чого притерпівся. Буває, що людина, яка довгі тижні пролежала у ліжкові, дуже неохоче підводиться і розстається зі звичним станом хвороби, який начебто і неприємний, але викликає співчуття в інших, дає певні пільги, можливість нічого не робити, лежати і приймати чужу допомогу. Саме в цю мить нам важливо зробити рішучий і мужній крок розриву з цим минулим.
Спогад про Отців – це не тільки знак пошани до них. Це знак переходу до Нового Завіту від нерідко сповненого болю і жорсткости часу Завіту Старого.
Христос дає нам і в нашому житті взірець переходу із стану гріха до стану праведности. Нам цей перехід здається неймовірно складним і нереальним. Але саме в тому і полягає заклик Доброї Новини Євангелія, що вона вчить нас не шкодувати за минулим, перемагати його, долати його задля повного зцілення й оновлення свого життя.
Такими собі новими бурдюками для нашого життя і стає євангельське вчення, вчення Христової Церкви, яке дає нам етичну модель поведінки, що суперечить загальноприйнятій, але яка є правдивим вікном у світле й ліпше майбутнє. Бути готовим до розриву зі старим – це те, без чого не можна розраховувати на оновлення й оздоровлення суспільства, в якому ми живемо. Будь-які обіцянки представників влади чи партій, будь-які наші надії і сподівання на поліпшення життя будуть марними, доки не будуть пов’язані з готовністю до справжніх і глибинних трансформацій, а не позірних, імітованих квазіреформ, до суттєвих змін, які дозволять позбутися важкого, гріховного минулого, яке тягнеться за нами з імперії зла, а також і давнішого минулого, зі старого світу. Того світу, який, ніби баговиння, міцно тримає нас за ноги, не даючи сміливо і впевнено йти вперед.
Тому, вступаючи в Новий рік, ми водночас маємо бути готовими на те, щоб не миритися з тими негативними, гальмівними рештками й рудиментами старого, які захаращують нашу країну, наше повсякденне життя, а викинути їх геть, позбутися їх, зуміти змінити світ довкола і не боятися цих змін.
Саме йти вперед, не боячись, вчить нас Христос. І приходить Він для того, щоб разом із нами йти у майбутнє, навчаючи не боятися його. Бо завжди в майбутньому на нас чекає Сам Небесний Отець, готовий привітати нас як улюблених Своїх дітей у Небесному Царстві. Але за однієї принципової умови: якщо, озираючись у минуле, ми не станемо його бранцями, а, навчені помилками й гріхами минулого та щиро розкаявшись і відмовившись від них, будемо сміливо простувати вперед. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)