Дорогі брати і сестри!
Тривають Йорданські свята – дні, які розпочалися спомином про хрещення Господа Ісуса Христа. І вчора, в суботу по Богоявленні, і сьогодні, у першу неділю, коли призначено спеціяльне євангельське читання на спомин про події, пов’язані з Господнім хрещенням, ми заглиблюємося в деякі деталі земного служіння Спасителя. Тобто ті, які розкриваються і в зв’язку з самою подією хрещення, і більш глибоко, ретроспективно, – у зв’язку з пророцтвами, які Христос виповнює (Мт. 4:12-17).
Євангелист і апостол Матей взагалі дуже скрупульозний щодо цього. Він намагається якомога глибше прочитати будь-який вчинок Спасителя і знайти: де, коли, хто з пророків передвіщав це. І ось зараз, сповіщаючи про відхід Ісуса на північ, у рідну Галилею, він знаходить, що Ісая давно вже провіщав славу для упосліджуваних і зневажуваних колін нащадків патріарха Якова-Ізраїля. Тих, які оселилися на півночі й земля яких пізніше перетворилася на місце міґрації різних племен і народів, на місце - частково переселення (вигнання), а частково - асиміляції завойовниками тамтешнього населення, на місце зустрічі різних мов і культур (Мт. 4:15-16).
Це для нас сьогодні полікультурність світу здається даністю цілком позитивною і прийнятною. Для адептів же Мойсеєвого закону часів Ісуса Христа чужинецькі впливи здебільшого були знаком небезпеки. Нащадки Якова часто-густо прагнули ізолюватися, захиститися від інших, замкнутися в собі. І от чимало мешканців з околиць і передмість Єрусалиму, які і називалися, власне, Юдеєю, зневажливо ставилися до тих своїх одноплеменників на півночі, які не могли так відгородитися від довколишнього світу.
Аж ось раптом Ісус, замість того, щоб зосередити Своє служіння у святому Господньому місті – Єрусалимі і його околицях і передмістях, вирушає саме туди, у Галилею, яку зневажливо називали поганською, або язичницькою. А пророк зве краєм темряви (Іс. 42:5-8), щоб саме звідти, з країни смертельної тіні, засяяло світло (Мт. 4:16).
А щоб не подумали, що Ісус іде, аби оселитися в своєму рідному місті, де Він виріс, – в Назареті, – Він обирає зовсім інше місто, Капернаум, яке було розташоване над Ґенісаретським озером, на дорозі. На дорозі, яка була частиною великого торгівельного шляху, що з'єднував три континенти - Європу, Азію і Африку і пролягав від Малої Азії і Сирії і далі: через Святу Землю - аж до Синаю і Єгипту. Через таке придорожнє розташування місто Капернаум було в Галилеї місцем зустрічі і юдейської, і грецької, і римської, і інших цивілізацій Східного й Центрального Середземномор’я і Близького Сходу. Бо Христос іде не для того тільки, щоб служити лише народові Старого Завіту. Він іде, щоб відкривати Божу істину про зцілення і спасіння всьому світові. А для цього Він потребує відкритости, простору.
Дуже небезпечно перейнятися оманою самозаспокоєння, самодостатности, міркуючи: «Ми – християнський народ, ми виховані у давній духовно-культурній традиції. Отже, нам ніщо не загрожує. І ніщо більше нам не потрібно!». В таких випадках починається застій, стаґнація і суто зовнішнє - формальне обрядовірство, виникають підстави для найстрашнішої духовної хвороби – гордині. Адже скажіть собі відверто: чи зустрічали ви більш неприємних особистостей, ніж релігійні фанатики, які впевнені, що вони начебто все вже знають? Вони декларативно заявляють, ніби люблять усіх, але своєю деспотичною любов’ю відштовхують, відлякують від себе інших людей. Бо насправді це не любов, а пиха й гординя, яка тільки набуває видимости любови. В той же час найбільші праведники, зазвичай, завжди вміли бачити свої вади, вміли шанувати ближнього і ненав’язливо, по-партнерському, по-братньому проповідувати й вчити його.
Можливо, саме ця перевага галилеян і тягне туди Ісуса Христа. Зверніть увагу: Він обирає Собі учнів не з гордовито-пихатої частини мешканців Єрусалиму, не з книжників і фарисеїв, які дуже пишалися своєю, мовляв, праведністю. А із звичайних, часто дуже бідних рибалок, які ледве чи мали якусь базову освіту. Напевно, вони слухали у синагозі та й читали Старий Завіт, особливо Тору (Мойсеєве П’ятикнижжя). Але навряд чи виходила їхня начитаність далеко поза ці межі. Господь же саме їх кличе до Себе і саме їх робить провідниками Євангелія! Це вони згодом рознесуть світло правди із цієї країни темряви - Галилеї майже по всьому тогочасному світові, осяють світлом і благодаттю Євангелія Римську імперію, а потім і інші країни і народи.
Христос навчає нас такими Своїми вчинками не боятися відкритости, остерігатися замкнености і гордині. Він застерігає нас від зневаги людей, які здаються нам слабшими, біднішими за нас, чимось обділеними. Він вчить шанувати позірну слабкість і йти назустріч їй. Христос навчатиме потім Своїх учнів на прикладі двох видів молитви, представлених митарем і фарисеєм. Невдовзі, перед початком Великого посту, ми пригадуватимемо цей уривок із Євангелія (Лк. 16:10-14). Той фарисей, який гордовито-зневажливо стояв перед усіма, вийшов нерозгрішений з храму. А бідолашний митар, який знав тільки одне: каятися і промовляти «Боже, будь милостивий до мене, грішного» (Лк. 16:13), якраз і вийшов, винагороджений Божою милістю і ласкою.
Це приклад молитви для кожного з нас – уміти каятися в своїх провинах, уміти бачити свої провини. Недарма Христос, перед тим, як Своїм Воскресінням повести всіх нас до блаженного вічного життя, іде, щоб, продовжуючи місію Свого попередника, закликати нас до покаяння.
Отже, і сьогоднішнє євангельське читання допомагає нам відчути в собі плоди хрещення і навернення до Господа, які кожен із нас несе в собі, відчути їхню силу. Воно допомагає нам зрозуміти власну слабкість без Божої милості і ласки! Воно навчає користуватися ласкою хрещення і навернення для того, щоб гідно служити Богові і людям і не лякатися жодних стереотипів про країни темряви, в які ми потрапили. Бо кожну з них ми, маючи силу євангельського вчення, здатні освітити й благословити тим світлом і спасінням, які Христос приніс у Галилею. Амінь.
Архиєпископ Ігор (Ісіченко)