Матей 19, 16 – 26 

Залишити все, щоб іти за Ісусом

Неділя багатого юнака

Ми надалі залишаємося «маленьким стадом» (Лк. 12, 32). Наступної неділі нас, без сумніву, буде більше в цій нашій спільноті надії, яку утворюємо. А сьогодні, в останню неділю перед святкуванням празника Успення Пресвятої Богородиці, уважно та покірно послухаймо фрагмент Євангелія, запропонований нам. Це Євангеліє є певною мірою Євангелієм Богородиці, і мало би стати Євангелієм усієї Церкви.

Нам було дано, з превеликої Божої ласки – навіть, якщо ми не завжди приймали її – пережити декілька надзвичайних тижнів. Нам було дано можливість пережити той дивовижний перехід до життя, той перехід через «відчуття браку чогось», про яке говорить у сьогоднішньому Євангелії юнак, значення якого розкриває йому Ісус. Що ми маємо втратити? Що нам було даровано втратити упродовж цих тижнів? Постійно тримаймо в пам’яті той безнастанний заклик, з яким звертається до нас Господь, щоби наполегливо продовжувати свій перехід до життя.

Кожен з нас міг би не те що підсумовувати, – бо тоді ми знову ж дивилися б на своє життя так, немов воно нам належить, – а просто розважити про те, що принесли йому ці останні тижні: втрачені ілюзії чи нові перспективи. Гадаю, кожен з нас мав нагоду усвідомити дещо, про що раніше заледве здогадувався: ким би ми не були, в усіх нас живе жорстокість. У кожному з нас є корені жорстокости, існування яких найчастіше не усвідомлюємо, їх виявлення може супроводжуватися впертою мовчанкою, тишею, але найчастіше вони виявляються у словах. Йдеться тут не про поверхневі прояви, а про те глибинне зло, що є в нас. У нас живе сила смерти, і цими тижнями ми відкрили в собі її присутність, відкрили ми її, не перебуваючи осторонь подій, а навпаки – беручи в них участь, і Господь пропонує нам зцілити її. Мусимо втратити, так би мовити, скинути баласт тієї сили жорстокости, яка живе в нас, щоб нас наповнив правдивий скарб – Святий Дух, Дух співчуття.

Позаяк у своїх судженнях завжди шукаємо відповідального, винного, адже завжди маємо спокусу встановлювати дистанцію відносно всіх і кожного, та сила злости не забариться знову з’явитися в нас наступними днями. Щоразу, коли ми це усвідомлюватимемо, прямуймо тим темним переходом – переходом смерти для самих себе – залишмо свою злість і дозвольмо, щоби Дух співчуття, Який бажає, щоб усі люди жили, якими вони не були б, наповнив нас.

Ми усвідомили також, що мусимо давати життя. Для нас, того маленького стада, покликаного бути образом свого Бога, покликаного бути Церквою, – це єдиний сенс існування тут. Мусимо давати життя, справжнє життя, не тільки надію, а й любов, яка є самим Богом і дає життя. Ми також зрозуміли, що не можемо давати життя, якщо наше серце не перебуває в мирі. І Святий Дух намагався допомогти нам зрозуміти, що можемо отримати мир серця – той, який має Богородиця і її Син – лише якщо певним способом розділятимемо смерть тих, які не перебувають у мирі. Це справді дієве співчуття. Ми зрозуміли також, що той мир, який дає життя, ніколи нам не належить і ніколи не належатиме, бо він даний у дар, сходить до нашого вбогого серця в міру того, наскільки нам його бракує. А ми потребуємо його кожної хвилини! Перечитаймо слова, які каже Ісус напередодні того, як розділити смерть усіх людей, віддаючи своє життя з любови до нас: «Мій мир даю вам; не так, як світ дає...» (Йо. 14, 27). Нам може також цими тижнями було дано зрозуміти, коли ми так чи инакше були приречені перебувати ізольовано, чи, в усякому разі, на самоті, зіткнутися віч-на-віч зі смертю і запитати себе: поряд із ким ми йдемо по життю? Адже хтось завжди присутній біля нас. Може ми відкрили для себе, що, зазвичай, ідемо по життю в присутності лиш самих себе, і, власне, це смертельно, це приносить смерть. Коли ізоляція стає досить інтенсивною, постійне перебування наодинці стає пекельним. Якщо глибше подивитися, ми в ній перебували й раніше, але не усвідомлювали того. Це усвідомлення тепер може стати початком нового звільнення від нас самих, якщо йтимемо по життю поряд з иншими, пам’ятаючи про них чи про їхній образ. Коли вони присутні фізично, це може стати для нас початком звільнення, але справжня їх присутність – це щось зовсім инше. Поки їх присутність для нас не преображена, поки ми не приймаємо инших такими, якими вони є для Господа, Котрий преображує наш погляд, то не йдемо по життю поряд з ними. Ми ходимо біля них, мимохідь торкаємося їх, наштовхуємося на них, але не переживаємо насправді їх присутности. Цими днями кожен з нас міг досвідчити, що насправді означає – йти в присутності Господа, поклавши свою руку в Його. Це та основна присутність у нашому житті, яка звільняє нас від спрямування всередину самих себе і перебування зі самими собою, та відкриває наші серця до постійної присутности инших. І тоді ми знову повертаємося до основного – до того Божого співчуття, яке Богородиця бажає передати нам, яке вона бажає постійно передавати Церкві. Це та безмірна любов, що не знає кордонів, любов аж до смерти – до смерти нашого «я».

Дехто може подумає, що це дещо прикрашена перспектива. Ні! Крізь темряву наших сердець, иноді густу та жорстоку, віра розвіяла багато жорсткости, що відділяла нас від Бога та від инших. Щось має розкритися всередині нас, не з примусу, не від того, що опустимо руки чи знеохотимося, а з покірної любови, яка подивляє Бога. Отці Церкви кажуть, що серце людини може піддатися лише тій незмірній вазí кенозису Христа, тому, заради чого Він понизив себе, зробився убогим, применшив себе, щоби дати життя. Ті слова, які сказав Ісус юнакові, Він справді сказав від себе, бо переживав їх зміст у своєму житті. Він усе залишив, усе втратив заради нас. І це правдивий скарб, дарований нам.

Той дар ми щоразу отримуємо на Божественній літургії, і приймемо його знову сьогодні. Разом із Богородицею Співчуття служімо тому Тілу, що несе на собі всі смертельні рани цього світу. Ці рани все більше впадають нам у вічі. Служімо Церкві, перебуваймо в ній, бо вона, повторюю, залишається єдиною силою життя в цій країні. Всі инші сили – то лише сили обману та смерти. Церква – єдина сила, завдяки якій зможемо продовжувати життя в цій країні. Вона є великим даром Божої любови для всіх людей цієї країни.

То ж разом з апостолами ви може спитаєте: «Якщо це залежить від нас, “хто ж тоді може бути спасенний?”» (Мт. 19, 25). Для нас це справді неможливо, але можливо для Бога. Перед тим, як Ісус сказав це апостолам, ангел сказав те саме Богородиці. І зараз каже нам.

Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007