Церква свята обходить сьогодні празник трьох великих східних Отців, а саме: Василія Великиго, Григорія Богослова й Івана Золотоустого. Вони відзначалися найперше святістю життя, а відтак своїми писаннями й організаційним хистом. Св. Василій, наприклад, зорганізу­вав монаше життя. Заки постали монастирі, ті, що хотіли посвятитися цілковито на службу Богові, йшли на пустиню й там жили так званим життям схимника. Св. Василій Великий, бачивши недоліки такого жит­тя, перший зорганізував монастир, де ченці живуть життям відданим на службу Богові, але живуть гуртом і назвав його Чином св. Василія Великого, чи як тепер називаємо тих монахів Отцями Василіянами. Григорій Богослов відзначався глибоким богословським знанням, тобто знанням правд Божих, і те своє знання передав дальшим поколінням за посередництвом багатьох писань. Під кінець св. Іван Золотоустий, названий так задля своїх чудових проповідей і писань, які навіть у на­ших часах є насолодою читачів з огляду на глибокі думки, мистецтво вислову й доцільні порівняння, що просто, але дуже глибокоумно ви­яснюють  Божі правди.

Вони, як уже згадано, стали великими Отцями передусім задля свого богобоязливого життя. Найважливішою справою в житті кож­ного вчителя, без огляду на те, де він учився чи студіював, є те як він знає свій предмет, інакше учні чи студенти зразу ж пізнають браки його знання й не навчаться від нього нічого, бо не будуть йому довіряти.

Багато важливішим є знання духового життя в тих людей, що вважаються за вчителів надприродного життя.  Бо вони мусять не тільки знати  теорію духового життя, але передусім, як його переводити в життя, тобто як тим життям у дійсності жити. Тому вони найперше мусять самі жити тим життям, а щойно тоді й інших навчати. Інакше їхнє навчан­ня духового життя не матиме того знання застосування всіх законів й аскетичних приписів до дійсного життя, так що воно не буде досить переконливе й притягаюче. Щось подібного спостерігаємо в житті й навчанні Ісуса Христа, який не тільки навчав, але й сам жив найвижчим  духовим життям. Тому й не диво, що Його слухачі негайно відчули різницю між Його навчанням, і навчанням фарисеїв та книжників. Вони «дивувались його навчанню, бо навчав він їх як повновладний, а не як книжники» (Мр 1,22). Ісус у своїх проповідях не грався словами, але навчав людей тих правд, що їх знав від Отця небесного і те, що зго­дом, уже як чоловік тут на землі виконував протягом усього свого жит­тя. «Направду, направду кажу тобі: Ми говоримо про те, що знаємо, а свідчимо про те, що бачили » (Йо 3,11). Тому-то така важлива для нас річ пізнати й зглибити навчання Ісуса Христа. Кожний з нас, відповідно до свого світського знання, повинен знати також і правди віри. Ми бо вивчаємо правди про світ, щоб могти жити, і то легким, вигідним життям. Подібно також ми повинні якнайкраще вивчати правди вічні, нашої віри, щоб пізнати дороги, якими зможемо легко й безпечно дійти до спасіння. Тим більше, що майже всі ми дорослі є воднораз учителями духового життя молоді й дітей. Передусім батьки навчають своїх дітей, її вчителі й духовні — учнів та студентів, а ті останні — доручених їм людей. Та навіть коли хтось із нас не належить до жодної з тих груп людей, всетаки ми мусимо навчати людей того богобоязного життя при­кладом нашого життя, згідним з Божими заповідями, бо цього вимагає під нас Спаситель словами: « Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт 5,16). З другого ж боку, будь-яке згіршення, що його дасть людина неосвідомленим у Христовій вірі людям, каратиме Го­сподь важкими карами: «А хто згіршить одного з тих малих, що віру­ють у мене, такому було б ліпше, якби млинове жорно повішено йому на шию й утоплено в глибинах морських... Воно й треба, щоб прийшли спокуси, однак горе тій людині, через яку згіршення приходять » (Мт 18,6с).

Крім свого праведного життя ті Святі Отці відзначалися якоюсь чеснотою, що була їм властива. Як у кожній спільноті, так само й у Церкві святій є люди, що мають особливі талани й ними в особливий спосіб служать своїй Церкві. Як ми вже згадували, св. Василій Великий перший організував життя монаше, дав їм правила чернечого життя, тобто навчив, як можна жити Богові відданим життям не самотою, але в спільноті. Живучи там ті монастирі стали джерелом знан­ня, осередком майбутніх шкіл і університетів. Працюючи важко, вони переписували Святе Писання, а то й перекладали його на знані їм мови. Переписували також літурґічні книги й тим робом поширювали Богослужбу по світі. Пізніше почали писати свої власні, найперше релі­гійні, а згодом і філософічні та й інші наукові книги. Живучи таким спільним життям, вони не лише мали змогу розвинути реліґійне життя, але також поглибити й розвинути реліґійне навчання, спираючи його на їхньому глибокому знанні Св. Письма. Студіюючи їхні писання й інші, вивчали Божу науку, як ось другий святий — Григорій Богослов, який грунтуючись на знанні своїх попередників, розвинув науку Божу й залишив по собі багато богословських писань. Ними згодом він при­служився до виховання багатьох інших богословів і церковних письмен­ників. Під кінець — св. Іван Золотоустий, Константинопольський Архиєпископ, своїми пречудними проповідями й писаннями притягнув ба­гато молодців не лише до духовного стану, але також до монашого життя. Його слова западали глибоко в серця молоді й старших людей, заохо­чували їх прийняти Заповіді Божі й жити згідно з ними у їхньому що­денному житті. Його повне запалу навчання й відважна поведінка від­носно неморального й безбожного життя володарів спричинило його вигнання не тільки з Архиєпископського осідку, але навіть з країни. Він однак не піддався тим випробуванням долі, але переносив усе задля Христа й задля Його Божих слів, пам'ятаючи про запевнення свого Божественного Вчителя, який казав: « Не бійтесь тих, що вбивають тіло, а потім більш нічого заподіяти не можуть. Я покажу вам, кого треба боятися; бійтесь того, що, вбивши, має владу вкинути в пекло. Так кажу вам: Того бійтесь » (Лк 12,4с). А при іншій нагоді додає Спаситель: « Хто, отже, буде соромитись мене й моїх слів перед цим родом перелюбним і грішним, того посоромиться й Син Чоловічий, коли прийде в славі Отця свого зі святими ангелами» (Мр 8,38).

Учімось, отже, від цих святих угодників церковних, як треба жити святим богоугодним життям, щоби сповняти Його святу волю і зберігати Його Божі Заповіді. Наша мати церква ставляє нам перед очі тих своїх вибраних синів, щоб ми вчилися від них, як треба жити, щоб угодити Богові, нашому Творцеві й найвищому Панові. Нам треба пізнати цю важливу правду, що тільки працюючи важко над собою, подолуючи постійно день у день ворогів нашого спасіння, ми зможемо осягнути ві­нець слави, дійти до мети, до якої нас наш Творець призначив. Як вони боролись  проти  затій диявола  й зоставались  завжди  вірними навчанню і Заповідям Христа і в той спосіб дійшли до мети, до Бога.  В  цьому бо запевняє нас Церква свята канонізуючи, тобто проголошуючи їх свя­тими. Так і ми дійдемо до мети, наслідуючи їхнє святе життя. Господь Бог, призначивши нас усіх до вічного щастя, хоче щоб ми його осяг­нули й усіма способами й засобами старається нам у тому допомогти. Тому звертаймось у наших молитвах до тих трьох великих Святителів, а передусім до їхнього Вчителя й недосяжного ідеалу духового життя -  до Ісуса Христа й просім про поміч жити так як Йому подобається. Просімо Божого Сина, щоб завжди був при нас і помагав нам своїми Божими ласками, так щоб ми якнайкраще поступали в духовому житті. Наслідуймо Його Божий приклад, споглядаючи ж на тих трьох Святителів,  усвідомімо  собі,  що  коли  віддамося  Христові  цілковито,  коли віддамо себе під Його провід, тоді певно дійдемо до мети. Якщо ті три Святці могли це осягнути, хоч і були такими самими людьми як і кож­ний з нас, то чому ми не могли б те саме осягнути? Ми ж маємо те саме навчання, яке просвічувало їх, ті самі св. Тайни Христові, які пома­гали їм. Тільки рішімось і сміло ступаймо на дорогу правди, то нею дійдемо до нашої остаточної мети — до Бога.

Автор: о. д-р М.І. Любачівський  «ПРОПОВІДІ»,1984р.