Дорогі брати і сестри!
Може, коли Христос з батьківською турботою про майбутнє Своїх учнів відкривав перед ними тривожні картини прийдешнього суду, на обрії за кілька кілометрів на південний захід від Оливної гори брудний дим здіймався в небо з долини синів Гінномових. У цій глибокій і вузькій западині ідолопоклонники колись спалювали в жертву Молохові дітей, граючи на музичних інструментах, аби заглушити дитячі зойки та волання про допомогу. І як цар Йосія викорінив поганські жертвопринесення, туди, в долину Бен-Гінном, стали викидати міські нечистоти, тіла страчених злочинців і дохлих тварин. Щоб подолати сморід і вберегтися від епідемії, там постійно горів вогонь. Вогонь Гінномової долини.
Долину Гінном греки називали Геєнною. У апостолів, як і в усіх їхніх сучасників, ця долина викликала жах і відразу. Тож коли Ісус Христос хотів дати їм промовистий образ майбутньої долі грішників, Він не раз згадував про неї: «Краще тобі ввійти до життя одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого» (Мк. 9:43), «Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну» (Лк. 12:5).
І ось Спаситель востаннє перед пасхальною вечерею промовляє до улюблених учнів. Сидячи на пагорбі поміж оливкових дерев, Він має просто перед Собою, трохи праворуч, Єрусалимський храм, десь за ним удалині знаходиться місце страти злочинців, Голгофа, ліворуч же – задимлена Гінномова долина, Геєнна. Вибір Христа вже стався, синедріон ось-ось збереться на злочинний суд. Але ж яку дорогу оберуть Його учні, куди поведуть вони своїх наступників? Якою буде майбутня зустріч апостолів із Учителем після Його другого приходу в тілі?
Христос дає образ безкомпромісного вибору між вічним життям і смертю мовою, зрозумілою для стародавнього пастушого народу. Суддя ділитиме Свою паству, Свою отару, як пастух відділяє овець від козлів. Але цей поділ здійснює вже за життя кожен із пастви, визначаючи власне ставлення до пастиря – Христа. Зустріти ж Його зможе кожен, незалежно від часу й місця. Через ці зустрічі проляже наша дорога в майбутнє – у Небесне Царство чи ж у країну страждань. Бо саме Христос відтепер невидимо з’являтиметься в кожну мить нашого контакту з людським довкіллям – зі своїм ближнім. З’являтиметься, аби ставити нас перед іспитом любови.
Зі всього безміру критичних ситуацій, у яких опиняється людина в стосунках із ближнім протягом свого життя, Христос обирає шість найбільш універсальних випадків.
Перший з них – зустріч із голодним. Ми вже проминули найважчі роки економічної кризи, але й зараз не треба їхати до Ефіопії, Сомалі або Бурунді, щоб зазирнути в запалі очі зголоднілої людини. Новітня історія України дає нам жахливі приклади того, як голод обертається на зброю в насадженні нового порядку, на знаряддя розправи з непокірними. Пам’ять про страждання приречених на голодну смерть злочинною владою – наш християнський обов’язок перед історією, а водночас застереження проти підтримки сил, здатних повторити цей злочин.
Знаменно, що Христос першим наводить саме цей приклад. Просячи Бога в молитві дати нам «хліб наш насущний», ми зобов’язані зробити все можливе, щоб допомогти знайти цей хліб нашому ближньому. Не відкупитися від жебрака кількома копійками, а підтримати продуктами чи грішми нашого вбогого сусіда, який через маленьку пенсію не може наїстися досита. Комусь, може, знайти або запропонувати роботу, яка б допомогла йому прожити самому та прогодувати родину. І тоді ми можемо сподіватися на ласкаве слово Судді: «Я голодував був і ви нагодували Мене».
Другий випадок у нашому помірному кліматі не здається таким важким. Однак пригадується, якою неповторно смачною була вода в спекотному Запоріжжі, коли ми кілька годин ішли хресним ходом під церковними хоругвами та забороненими ще тоді синьо-жовтими прапорами. Напоїти спраглого означало тоді здійснити акт громадянської мужности, підтримати тих, кого влада навчала ненавидіти.
Мені багато доводиться подорожувати в світі. І тому з захопленням переживаю зустрічі з тими жертовними людьми, котрі, часом не знаючи мене зовсім, надавали свою оселю для відпочинку, – наших львівських братчиків, єгипетських і румунських монахів, українських активістів з Канади.
Христові Самому довелося пережити людську черствість, як Його Пресвяту Матір не приймали в подорожні доми Вифлеєму. Коли Він промовляє: «Мандрівником Я був і Мене прийняли ви», – можливо, згадує і вифлеємський вертеп, і Лазарів дім, де клопоталася про гостину Марта, а Марія замиловано слухала Вчителя. Але Він же приходив невидимо і до тих із вас, хто кликав на ночівлю студентів Колеґії Патріярха Мстислава чи учасників єпархіяльного собору, хто гостинно відчинив двері перед спостерігачами «Нашої України» з інших областей та з-за кордону.
«Був нагий і Мене зодягли ви», – скаже колись у майбутньому Христос до нашого сестрицтва, згадуючи про збір одягу для сиріт і бідних людей. Ми ж, може, ще раз пригадаємо про зайві речі в своєму гардеробі та про злидарів, які їх потребують. Ймовірно, що від нас особисто чужа людина посоромиться приймати подарунок, посоромиться засвідчити свою бідність. Але церковна громада, може, й зобов’язана стати тут коректною посередницею.
П’ятий випадок, котрий наводить Христос, допомагає нам побачити відкупительний зміст лікарського служіння й доброчинної опіки над недужими, на яку здатен кожен із нас. «Слабував і Мене ви відвідали», – у цих словах навіть не йдеться про лікування, про фінансову допомогу. Господь чекає від нас жертви за нашою спроможністю, не більше. А хто ж із нас неспроможен просто прийти відвідати хворого, кілька хвилин поговорити з ним, або просто посидіти біля його ліжка, позбавити людину гіркого почуття самотности! Кому з нас, коли він переживав хворобу, не бракувало таких знаків уваги!
Але, може, найбільш дивний останній, шостий випадок. Сам Господь, чужий будь-якого злочину й беззаконства, вчить бачити Себе в кожному ув’язненому злочинцеві. В кожному, – байдуже, чи постраждав він заслужено, чи несправедливо. Бо, може, якраз людська увага та співчуття, всупереч логіці, були б здатні напутити злочинця. Чуючи сьогодні заклики до якомога жорстокіших покарань, до відновлення смертної кари, пригадаймо: «у в’язниці Я був і прийшли ви до Мене». Злочин може знищити людську пошану, суспільний авторитет, але ніколи не знищить Божої любови до кожного з нас. Кожного, бо всі ми – і праведники, і грішні – відкуплені жертвою Божого Сина.
Хай же сьогоднішній роздум про Страшний Суд сповнює нас не розпачем, а надією. Адже з кожним із нас – голодним, спраглим, мандрівником, нагим, хворим, злочинцем – Господь вчить бачити поряд Себе. І Великий піст – це насамперед час, коли ми вчимося бути з Христом разом. А відтак вчимося не засуджувати інших, а переживати людські турботи й людський біль, як свій особистий. Протягом цього благословенного часу ми опановуємо християнське мистецтво зустрічі з голодними, спраглими, подорожніми, роздягненими, хворими, ув’язненими як унікальну мить зустрічі з Христом. Вчимося використовувати скарб жертовної любови, котрий належить кожному християнину. І аж тоді здобуваємо надію почути в майбутньому жадані слова: «Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу». Амінь.