Апостол: 1 Тм 1, 15-17 Євангеліє: Лк 18,35-43

Один зі священиків написав: "Царство Боже здобувається силоміць. За нього треба боротися, щоб здобути радість, треба воювати мечем самозречення, треба бути готовим до посвяти, треба гартуватись у гнучкості до постійного перевищування самого себе" ("Щастя - доле, де ти?", о. Іван Ортинський).

Прикладом такого борця для нас є сліпець. "Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!" (Лк 18, 38). Цей крик - це прохання з глибини серця, щоб Бог не пройшов повз нього, не помітивши його. Сліпець не хоче втратити цього моменту, він не задовольняється тим, що йому повідомили про те, що Ісус Христос проходить мимо. У нього існує особиста потреба зустрітися з Ним. Він не просто хоче, аби Спаситель зауважив його, він хоче стати перед Ним, просити Його, почути Його слова й отримати від Господа поміч. Сліпий не очікує іншого моменту, для нього "Ось тепер - час сприятливий, ось тепер - день спасіння" (2 Кор 6, 2). У цьому крикові бачимо великий страх сліпця, щоб не втратити уваги Бога. Він цінує цей момент, не хоче випустити його з рук, адже так багато можна почерпнути з цієї зустрічі. Сліпець, який не чув, мабуть, проповідей Ісуса, не бачив Його чудес, твердо вірить, що Він здатний серйозно змінити його життя, що зустріч з Богом надзвичайно важлива. Самітний сліпець має непохитну надію, що зустріч відбудеться і буде корисна для нього. Не давав місця сумніву, і не помилився. Підтвердження того, що віра сліпця була велика, знаходимо в словах Ісуса: "Віра твоя спасла тебе" (Лк 18, 42). Цими словами Ісус показує, що дарує, найперше, духовне оздоровлення: "Ісус Христос прийшов у світ, щоб спасти грішних" (1 Тм 1, 15). Господь дарує цьому сліпцеві вічне життя, це підтверджують слова святого апостола Павла: "Але я був на те помилуваний, щоб Ісус Христос на мені першім показав усю свою довготерпеливість, на приклад тим, що мають увірувати в нього на вічне життя" (1 Тм 1, 16). Віримо, що цей чоловік не змарнував дару цієї зустрічі.

Крик сліпця - це визнання Ісуса Богом перед багатьма людьми. Він не соромиться, не ніяковіє перед людськими погрозами. Не замовкнув, коли йому сказали мовчати, бо знав, що ці люди не здатні йому допомогти, лише Бог, тому був наполегливий у своїй молитві. Господь може і хоче дати нам значно більше, ніж можемо збагнути, але ми самі не просимо і виявляємо незадоволення, коли інші просять. Дуже часто нам важко показати віру в Бога перед людьми, тому мовчимо і сердимося, що є такі люди, котрі не соромляться своєї віри, котрі не бояться визнати її перед людьми, визнати, що слабкі та що самі нічого не можуть, лише Бог усе може. Перший крок до зцілення - визнати свою слабкість. Кожен із тих людей, що йшли за Ісусом, мав потребу зцілення, але, можливо, гордість, а може, страх перед тим, що Ісус не зуміє зцілити, недовіра до Нього, побоювання, що їм відмовить, зупинили їх. Святий апостол Яків дає таку пораду: "Тільки ж хай просить із вірою, без жадного вагання; бо хто вагається, той подібний до морської хвилі, що її здіймає і коливає на всі боки вітер" (Як 1, 6). Чому ж не просимо духовного зцілення? Тому, що ми призвичаїлися до власної темряви, полюбили її. Звісно ж, здоров'я для тіла завжди бажаємо, але не може бути вповні здоровим тіло, коли дух мертвий. Цей сліпець дійшов у своєму житті до такої точки, що всім своїм єством прагнув змінити своє життя. Треба бути справді відважним, щоб не боятися цієї переміни. Отримавши зір, він уже не мусив жебракувати, а мав йти вчитися, працювати і, можливо, терпіти через віру в Христа. Його зусилля дали плоди не тільки в його житті, а й принесли надію іншим: "І ввесь народ, побачивши те, віддав хвалу Богові" (Лк 18, 43). Наша перемога над темрявою не тільки просвітлює нам життя, а й дає відвагу іншим, освітлює дорогу та показує правдивий шлях життя.

У духовному житті, у спілкуванні з Богом не можна допускати сумніву, що Бог може нам не допомогти. Здавалося, що Він не вислухає своєї матері, коли та просила допомогти весільним, що опинилися у великій потребі. Але хоч Його слова були строгі, однак виконав прохання так, як сам вважав за потрібне. І нам слід довіряти Богові, молитися до Нього, просити Його й завжди все залишати так, щоб останнє слово було за Ним. Ми не диктуємо Господові, що і як треба чинити, але просимо, щоб Він зарадив нам і допоміг у нашій потребі. А він найкраще знає, як ту чи іншу справу оптимально залагодити. Хай Всевишній допомагає нам зрозуміти потребу Його в нашому житті і хай завжди буде присутній з нами. Господи, дай нам віру, дай прозріння, дай добру зміну в наше життя!

  † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді