Що є тим «великим багатством», яке ми впродовж років назбирали, і яке тепер, можливо, перешкоджає нам наблизитися до Ісуса, прийняти Божу благодать, почати жити глибшим, змістовнішим, скажімо прямо — вічним, тобто божественним життям? Пам’ятаймо: доки ми не випустимо з наших рук цього «багатства», не зазнаємо спокою, миру, радості, не зможемо прийняти Божий дар, який Господь Ісус прагне нам подарувати.

Господь Ісус прийшов на цей світ, щоб привести відпале через гріх людство назад до Дому Отця Небесного. Він прагне привести туди кожну людину, бо Бог хоче, «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим 2, 4).

Також «знатному чоловікові» з сьогоднішнього Євангелія, Ісус пропонує стати на цю дорогу до Отчого дому, тугу за яким той відчував в своєму серці, як і кожна людина, яка, будучи улюбленою дитиною Божою, заблудилася на земних шляхах і тепер навпомацки шукає дорогу. Ісус прагне наставити чоловіка на «путь істинний» справді як «добрий Вчитель» — делікатно і послідовно, проте, ясно і щиро, щоб той знову десь не заблукав, не втратив Божих орієнтирів у житті і не розминувся з ціллю свого життя. Спершу, Ісус почув звертання цього знатного чоловіка, — а ми б сьогодні сказали комплімент, — та, не дає місця самолюбству, відповідаючи на звертання «добрий вчителю» чемним «дякую», але скеровуючи погляд співрозмовника поза себе, вгору, до Отця Небесного. Можна б сказати, Ісус відразу вказує на ціль мандрівки: «Чого називаєш мене добрим. Ніхто не добрий, крім самого Бога» (Лк. 18, 19). Ось — горизонт, справді гідний людини, ось ціль, задля якої варто жити — єднання з Богом, невичерпним Джерелом добра, безконечним Добром.

Відтак Ісус переходить до першого кроку, пригадуючи заповіді Божі, які є дороговказом, що їх дав Бог Отець для нашої орієнтації на зворотному шляху: «Ти заповіді знаєш: не перелюбствуй, не вбивай, не кради, не свідкуй ложно, шануй свого батька і матір» (Лк. 18, 20). І тут чоловік, здається, навіть не замислюючись, випалив: «Усе це я зберіг змалку» (Лк. 18, 21). Погодьмося, відповідь звучить досить самовпевнено, хоч часом і наші сучасники можуть сказати щось подібне: «Я нікого не вбив, нічого не вкрав, то ж гріха не маю». Мабуть, і наш герой вважав, що якщо він нікого не скривдив, то тим самим вже осягнув вершину побожності і тепер йому достатньо простягнути руку, щоб Бог вклав у неї те, що йому ще не вистачає до повного блаженства.

І, властиво, Господь не був проти наповнити ці простягнуті руки. Проте, коли поглянув на ці руки і на це серце, то побачив, що вони вже повні, зайняті. Саме тому, Ісус запрошує юнака спершу звільнити свої руки: «Одного ще тобі бракує: продай усе, що маєш, і роздай бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді прийди і йди слідом за мною» (Лк. 18, 22). І тут раптово спала маска, і за самозадоволеним і самозакоханим фасадом відкрилося обличчя повне смутку, жалю і розчарування: «Почувши це, той засмутився вельми, бо був дуже багатий» (Лк. 18, 23).

Дорогі у Христі! Бог може вкласти свої божественні дари тільки у відкриті руки, може наповнити своїм божественним життям тільки порожнє чисте серце. Якщо серце і руки наповнені, туди ніщо божественне не ввійде. Цим «наповнювачем» може бути хто завгодно і що завгодно: гроші і матеріальні статки, наші людські плани і наші егоїстичні стремління, наша кар’єра і соціальний статус, наші хворі відносини із ближніми і наше хибне розуміння християнського життя, наші гріхи, які треба нарешті віддати Богові, щоб Він їх пробачив і очистив, а навіть — наші чесноти і заслуги. Це останнє може видаватися дивним, проте, у світлі сьогоднішнього Слова Божого це видно недвозначно: заможний чоловік вважав себе багатим не тільки на матеріальні речі, але й на чесноти. Він ними хизувався перед Богом і людьми, хвалився ними, навіть не усвідомлюючи, що вони вже давно стали його мамоною, його ідолом, який загніздився в його серці і взяв в полон його безсмертну душу, сотворену на образ і подобу Божу.

Він ще не зрозумів, що той, хто наслідує Ісуса у любові, навіть коли усе на цьому світі втратить, буде найщасливішою людиною, бо буде причасником і носієм Божого вічного життя. Він ще не знав тієї мудрості, яку св. Павло передавав своєму учневі Тимотеєві: «Ми бо не принесли на світ нічого, та й винести нічого не можемо. А маючи поживу та одежу, цим будемо вдоволені. А ті, що хочуть багатіти, впадають у спокусу та в тенета, і в безліч бажань безглуздих та шкідливих, що штовхають людей у прірву та погибель. Бо корінь усього лиха — грошолюбство, до якого деякі вдавшися, від віри відбились і прошили себе численними болями. Ти ж, чоловіче Божий, утікай від цього» (1 Тим 6, 6–11).

Він ще далекий від того пізнання, яке було дароване святому апостолові Павлові, який писав з ув’язнення до братів і сестер у вірі: «… я вважаю за втрату все задля найвищого спізнання Христа Ісуса, Господа мого, заради якого я все втратив і вважаю все за сміття, аби Христа придбати; і опинитися в ньому не з праведністю моєю, що від закону, а з тією, що через віру в Христа, з праведністю, що від Бога — від віри» (Флп 3, 8–9).

Спитаймо себе, дорогі у Христі: чи чую у моєму серці поклик до повноти життя? Чи я свідомий того неспокою, який носить кожна людина у своєму серці і про який так влучно висловився св. Августин, кажучи: «Створив Ти нас для себе, Боже, і неспокійне людське серце, доки не спочине в Тобі»? Ось Ісус стоїть перед нами і прагне дати те, чого так потребує наше серце, те, за чим у глибині душі кожен з нас так тужить і бажає. Але чи наші руки і наше серце є готовими, щоб ці дари прийняти? Що є тим «великим багатством», яке ми впродовж років назбирали, і яке тепер, можливо, перешкоджає нам наблизитися до Ісуса, прийняти Божу благодать, почати жити глибшим, змістовнішим, скажімо прямо — вічним, тобто божественним життям? Пам’ятаймо: доки ми не випустимо з наших рук цього «багатства», не зазнаємо спокою, миру, радості, не зможемо прийняти Божий дар, який Господь Ісус прагне нам подарувати.

Нехай Господь дарує нам цю ласку відкритості на Його дар, бажання і готовність з вдячністю його прийняти. Амінь.

Владика Богдан Дзюрах